Знаєте, є фрагменти нашого життя, які не дихають… у нашому ставленні, сприйнятті їх… І є такі, що не мають опори. Ніби висять у повітрі. І є такі, що не мають сили. Знаєте, як кожна дитина має силу, що дана їй від народження. Так от є такі, що не мають такої сили. Імпульсу, від самого зачаття… І є події, які не мають продовження. Ніби нема в них майбутнього… в нас. Цікаво, що саме в нас. А ми їх сприймаємо, як такі, що ніби існують десь окремо. Якось там створюються, кимось. Але в нас вони не мають дихання. Ми їх так відчуваємо. Бездиханно. Або ледь трохи-трохи… Лише торкаючись… і завмираємо, а може, відвертаємось, не помічаємо.
Ніби це і не наша справа – наповнювати їх диханням. Наповнювати їх своїм баченням, відчувати, слухати, відгукуватись. Спостерігати чутливо, як проростають вони в нас… і крізь нас. І як торкаються нашого «так», шукаючи шлях крізь розломи всередині. А може, щось і викинути, вирвати з корінням, як бур’ян!
Але спершу подивитись, знайти себе, відчути «смак» цього бурʼяну, що прижився і тягне енергію…Підняти очі, подивитись на них уважно, відкрито, очі не заплющуючи. Відкрити легені і випростати хребет, спертися на ступні і розкинути крила, відверто спостерігаючи кожен затор, якому важливо дати увагу, кожен прохід, який стає дамбою. І звільняти, звільняти, звільняти…
Одночасно усвідомлюючи, якої саме події я чекаю. Як із бездиханності вона повертається до життя. Як із того, що відкидається, народжується алхімією бажане.
Так ми у світ повертаємось. Розглядаючи з подивом, а що ж тут біля нас понакидано, що тут є, як я опинилась тут… То це і є я… В цих маленьких дрібничках і великих проблемах, і в бездиханному тілі, і в найглибшому подиху. В усіх цих очах, що торкаються і не торкаються, а відвертаються. А ще ті, що народжуються, проявляються… в тканині життя навколо мене. Запитуючи, прислуховуючись до відповіді, налаштовуючи себе як музичний інструмент…
Так от з сюжетами життя, які не мають дихання. Це здається так просто – налаштуватися, відчути тиск, пульс, дихання, енергію для життя, бажання, майбутнє… Бога… Чи є там Бог? Чи каже Він «так» моєму «так»? І відпустити.. Бо це наша спів-праця, спів-творення…
