Колись, ще до війни, ми проводили Містерії…
Це було схоже на наші сьогоднішні презентації журналу, але вкінці зазвичай була об’єднувальна медитація, на якій ми зустрічалися очима. Декілька зустрічей, декілька поглядів… Часто з незнайомими людьми…
Ці зустрічі очима, здається, залишились і зараз у серці… Побачити людину, почути її, відчути себе в цьому погляді… На неймовірній глибині, за фасадами і ширмами знайти себе…
От скільки зустрічаю людей, які були тоді присутніми, всі дуже скучають за цими поглядами. Бо вони проникають у самісіньке серце…
Відчувається щось справді важливе.
А зараз наші презентації без цих медитацій. Поглядів не вистачає, таких глибоких, у тиші, що можуть побачити глибину одне одного, почути. Не поспіхом… А ніби зупинитись…
Побачити не лише поверхневу оболонку, але й красу. Дух, що говорить через людину. Вільну красу, не обтяжену обставинами і турботами. А серцевину. Тут же таємниця в тому, що в цей момент і себе бачиш, через цю людину, через цей погляд. Ніби дивимось одне в одного, а кожен же бачить своє. Що дивовижно…
Так же ж в усьому… Куди не поглянь – на ситуації, обставини, світ навколо…
Мені дуже не вистачає цих поглядів, спільних… Бо спільні погляди вони ніби… алхімію роблять. З цією реальністю.
Не закриваючись, не відвертаючись, прошивають реальність. Спільним баченням.
До речі, саме бізнесмени, ділові люди, казали: ні, ці погляди зайве, це ніби втручання у мій особистий світ, який «під замком» і це мене тригерить.
Я от зараз задумуюся: а чому?
Звісно, швидкість, велика відповідальність, велика кількість справ. Це аргумент, але для чого? Для того, щоб бути бездоганним і невразливим?
Мабуть… Але мені здається, це велика омана. Бо чим більше ховаєшся від світу у цій метушливій бездоганності, невразливості, тим менше відчуваєш живе життя, світ. Свій також.
Але тут же ще важливо почути іншого. Почути …
І дивно, що це одна дорога. Неможливо почути іншого, якщо не відкриєшся сам. Якщо не зупинишся і не захочеш придивитися, прислухатися до того, хто навпроти. Що глибше, ніж просто слова. Як воно справді побачити суть. Не почуєш іншого – і себе не знайдеш в цій зустрічі…
У цей момент ти, звичайно, відкриваєшся. І стаєш вразливим. Бо ти дивишся не очима підприємця, а очима людини, очима душі… Така ніби пастка, а з іншого боку, визволення… Бог завжди так дивиться на нас і чекає нашу відповідь.
Нам зазвичай немає коли, часу обмаль. А це той самий вимір життя, якого ми шукаємо… і водночас біжимо в інший бік. Так… я насправді дуже скучила за містеріями.
А ще більше за цими зустрічами… поглядів. Які залишаються потім у душі назавжди. З них полотно життя зіткане… Саме з цих зустрічей. Іноді мені здається, що в моїй пам’яті лише очі, що зустрічаються… І я можу їх розкодовувати, прислуховуватись, пірнати в глибину, відчувати… Безкінечно…
