Звичний перебіг часу заходить у глухий кут, вихолощений… від сенсів. Мотиви, підходи, реакції, пусті промови і безглузді аргументи… Матриця. Занадто багато слів, Час згортається, колапсує… в уривках спогадів, надій, очікувань, здається, навіть не моїх… Тут уже не розбереш… відходить до вічності…
Хочеться тиші… Вона, здається, найправдивіша… щира… І ще тихіше… Відчути… цю мить, минуле й майбутнє, що ніби рухається крізь мене… в мені зустрічаються минуле, майбутнє… Повʼязані? Ніби народжуються одне з одного… З памʼяті – майбутнє?.. Чи з памʼяті – Надія? Де воно перетікає? Де приймає естафету? Тут і зараз… ніби з пам’яті щось у мені дивиться в моє ж майбутнє… Руку подає…
Тихіше… Є розрив. Очікування. В ньому частина пам’яті і частина майбутнього… ніби з пам’яті проростає очікування, і не так просто втримати оце «тепер», бо воно увесь час ніби вислинає в пам'ять. І для того, щоб сприймати саме «тепер», саме «зараз», саме напряму, треба увесь час утримувати такий витончений баланс, і, найголовніше, думати про це не можна, бо як тільки з’являється думка, то вже частина «тепер» уже стала минулим, увесь час забирається з майбутнього. Це такий розрив, у якому щось пробивається, тепер, зараз. Саме коли ми відчуваємо собою, переживаємо. Ось у цьому «тепер».
Час ніби уповільнюється, стишується, і навіть зовсім зникає. І ми можемо бачити, як минуле і майбутнє рухаються на фоні чогось більшого… Що було, є і буде… поза часом. Вічність... що породжує різні історії. Основа Буття. Бог дихає в потилицю… Як дивно, тут, поза часом, моє минуле просто вливається в мене, ніби повертаючись і повертаючи мені себе… переживанням усього одразу, де причина і наслідки – одне буття… Тут і зараз – поза часом і дуже ясно все! Минуле розпадається, ніби ядерна реакція, виділяючи купу енергії… ніби пекло… Розпаковується оформлене, звʼязане …на елементарні частини, будівельний матеріал… Звільнення.
Як перезбірка, схожа на позасмертний шлях, як він в описах святих, ревізія людського життя…, бо проживати все варто чесно, тверезо, не відвертаючись, не аналізуючи, не оцінюючи і не порівнюючи. До крові душі… Аби вийти із пастки причин…
Звільнення… Скільки часу займе? Як прохолодний вітер подує…) взагалі-то, все життя. А так, раз за разом будуть спливати якісь частини спогадів, пам’яті, щось, що залишилось у закутках, і це нормально, бо це ресурс. Це як перегній. Майбутньому важливий живильний ґрунт, земля родюча, чиста від бурʼянів… і дочекатись, поки впаде зерно… дух опустить твоє зерно. А може, відчуєш усередині, як торкнеться Божий подих твоєї струни серця… Всім тілом відчуєш свою струну справжню – і майбутнє бажане, з вільного серця народжене, з чистих очей побачене життя, себе в ньому… в Тут і зараз.
Майбутнє, що вже є… Здається, це для нас і виклик часу – живими перейти у цей вимір творення світу. Натхненного, прекрасного, квітуче-ароматного. Від утоми і снаги – до свободи…
