Сьогодні під час дихання раптом наштовхнулась на усвідомлення… Так просто, очевидно, аж посміхнулось про себе…:) Побачилось, що метелик і світ метелика з’являються одночасно. Світ для нього, метелика. З квітами, ароматами… Нектарами… Так само, як і світ гусені з’являється одночасно з гусінню, вона просто його бачить. І переплавити свідомість гусені на свідомість метелика – це переплавити ставлення, бачення світу. І нам треба зараз це з собою робити… Але важливо спочатку побачити, яким є світ, у якому я живу. Чи то світ метелика, чи світ гусені… Не абстрактно, а реально, впізнаючи по тому, що бачать мої очі навколо, про що говорю, що відчуваю… До місця в своїй свідомості дійти, де це починається… з’являється, нашим поглядом. Диханням, яке виривається з нас, ми оживлюємо його.
От ніби найбільш проста річ: визнати себе учасником того, що створено, що обурює й крає серце… А потім, свідомо вже почати виправляти, не очікуючи, що це зробить хтось уповноважений, або не свідомий… Просто відкритись подиху Бога в тебе… Так, як зробив Він це на самому Початку… Відчути, як оброблює його видих свідомість, вивільняє з пут … Так- так: стоїть Бог зовсім поруч, так, що шепіт чутно… Наче каже: «…Вивільнись, затихни… Розкладись на клітини, кванти, але не припиняй дихати, не переставай відкриватись…Джерелу… Дай просочитись Мені крізь твої сформовані мури «об’єктивної реальності», довірся…»
Ми не знаємо, я не знаю, якою можу народитись. Крім одного – вільною. Такою, якою мене бачить Бог. Я ж не знаю… Всі мої вподобання, всі уявлення – це лише мій досвід. Крім одного: краси в серці, любові, що крізь вічність… Благодаті, що ллється. Навпомацки іду, лише серцем торкаючись, балансуючи на тонкій кризі старого і нового світу… В суцільному мороці абсурду знаходжу, і вночі і вдень… і в галасі, і в тиші тривожній… Ця пісня життя є, чутна… бо інакше не може існувати все те, що існує.
А ще я думаю про те, як розкладається остання клітина гусені… Вона ж реально розпадається вся майже… але щось у ній не помирає. Це ніби такий стрибок от, через безодню. Не померти, навіть якщо розклалося все, що я уявляла собою. Продовжувати відкриватись подиху вищого. Тут щось дуже до нас, про нас, і про виклик-поклик до нас… Маємо пройти, бо світ метелика відкривається одночасно з метеликом… Світ для метелика. Бог грає так з нами, але тому що знає, що для нас цінне – відкрити крила. Чекає. А чого чекати нам? Нам треба просто підняти погляд і здивуватись. Що найголовніше – просто ближче до Нього бути. Вдихнути від Джерела – і видихнути, потягнувшись до Нього ж.
Прорости корінням у стару свою форму, уявлення, уподобання, і відвести очі нарешті вже від того, що перестало бути живим, і потягнутись за ароматом квітів, вільною… Просто вільною!
