Укорінитися. Сьогодні медитую над цим словом, прислухаючись, розкриваючи його смак ізсередини… у-коріни-ти-ся….
Я думаю про те, що можна, мабуть, де завгодно укорінитись. Але відчувається різниця: укорінитись у своєму, прийти туди, де ти маєш бути, де твій дім, на свою землю, до себе, справжнього… І ніби видихнути, ніби визнати правду. Правду попри все. І це укорінення – ніби повернення додому. І дивна річ: це визнання, укорінення має якийсь дивовижний ефект. Ніби одночасно, і, розв’язуючи вузли, Мати-Земля приймає будь-яку напругу, і, ніби в колисці, заспокоює, стишує бурю внутрішню. І в цій тиші, спокою рідної землі, рідного дому – пробивається живий паросток…
Будь-який біль, будь-яке питання – це не укорінення частинки нашої свідомості. І, звичайно, можна укорінитися будь-де. Обґрунтувати будь-якою теорією, виправдати себе, але таке укорінення – це як укорінення паразита. Такий собі паразитизм – на комусь або на чомусь, що має корінь. От кажуть: прийти до себе, бути собою, і шукати себе, щоразу знаходити свій корінь. А це ж як спочатку свій біль, свою невпевненість, свої питання, напругу видихнути в рідну землю. Віддати їй свої питання, аби вона з мудрості своєї наповнила нас. Бо відповідь народжується, і у когось вона може бути добра, красива, а в когось ні, але важливо, щоб вона була МОЯ. Щоб саме з цього болю, який викоханий, виколисаний землею, народився паросток мудрості. Справжньої нашої, української. Яка має розмаїття, різнобарвність, яскравість кольорів, а від цього витонченість смаків. Мудрість тут у нас розлита полями й степами, лісами, селами, селищами, містами… А зараз біля кожного зібрались у своїх питаннях, напругах, звинуваченнях…
Але це запрошення. Це лише запрошення. Бо немає для Господа інших рук, окрім наших. Іншого серця, крім нашого. Свідомості людської дав нам Бог, аби могли красу повернути у світі, у-коріни-тись у Премудрості Божій.
Повертаюся увесь час до одного і запрошую – до відкриттів. На Містерії дихання «Премудрість Софії».
