Є дещо, що нас об’єднує, при всій нашій різності… на іншому рівні… В той момент, коли ми пізнали себе іншими, побачили. Це стан перших днів війни, от саме днів. Я його дуже добре пам’ятаю… пружне, майже матеріальне, чутливе, дуже турботливе поле. Ніби воно огортало зі всіх боків, торкалось при кожній зустрічі. Воно існувало майже обʼєктивно – дивилось, спілкувалось…! Навіть зараз, налаштовуючись на нього, я дістаю звідти його якісь особливі якості. Ще в ньому була присутня вдячність і якесь переусвідомлення... Ніби безкінечність життя і одна мить зібрались одночасно…
От я впевнена, що кожен пам’ятає смак цього стану. І тепер усе інше, воно ніби недотягує до чистоти. Десь тут, в цьому полі, відчувається наше джерело. І коли ми з нього п’ємо, якість наших дій стає інакшою – якість наших слів, наших роздумів. Ціна питання визначала міру нашої відповіді. І сьогодні ціна питання ще більша.
Цей стан ніби змінює саму кров, її хімічний склад. Безодня, тиша, в якій одночасно повно і сліз, але й любові. Тобто сенсу. На перетині цього солоного моря любові – цінність бути тут, із тими, хто є, і тим, хто ти є, і навіщо. Ніби кристалізуються усі ці найважливіші для людини – не абстрактної, а дуже конкретної – питання. Вони починають дихати і проростати зсередини. Інший склад у них, інша природа… Нам до цього стану треба завжди. Це воля і зусилля, і любов і служіння
…я його відчуваю в очах наших військових. Там усе намішано, перемішано, очі ніби побачили безодню, але осяяні любов’ю. Ці випробування гартують, карбують… в очах дітей бачу… Це наша роса, наша кров…
А ще… слів не треба було. Їх було зовсім небагато, аби лиш просто знати, що ти є. Оцей стан без слів, він є в нас і досі. Його впізнали ми. І нам його з цього джерела і пити. Тоді життя наше справжнє розквітне…
