Знаєте, про що я сьогодні думаю? Про те, що ми добре навчились справлятися зі своїми складнощами, зі своїм болем. Так, ніби… нема на кого розраховувати. Ми живемо на межі, взявши всю відповідальність на себе. Відчуваючи, що ми на останньому кордоні…. Але ж це не так! І якщо згадати, що цей світ створений Божим милосердям… От Олександр Філоненко добре про це говорить: ми «викинули» Бога не тому, що ми про Нього не знаємо – знаємо, думаємо. А от в переживаннях «викинули». Забули, що це Милосердя на нас ллється увесь час… Це милосердя, яке є енергія творіння, благодаті, а не просто заспокоєння. Це ніби рука… з наступного виміру, де протиріч нема. Людина, яка виходить на межу і подає руку, своє серце, надію, за межі своїх можливостей… – у наступний вимір, де протиріччя єднаються в полі цілісності, гармонії… Ну добре, це поняття, які теж ніби, здається, з різних світів. А от я ще так на це подивилася.
Уявіть собі Бога, який дивиться на нас, сьогоднішніх. Він сповнений любові, милості і благодаті, і краси, бо це Його природа. Він не може бути інакшим, це джерело Його таке, суть. І от цим поглядом, сповненим первинної любові своєї суті, Він дивиться на нас, сьогоднішніх, які бовтаються у своїх болях. Язик не повертається назвати це просто проблемами. Своїх болях, які зараз піднімаються просто з глибинної безодні…. Ми ніби Ісус, опускаємося зараз на саме дно своїх криниць родових. Він дивиться, але не може нічого вдіяти. Він наближається так близько, що, здається, чує, відчуває подих наш – бо ми щирі, бо ми такі… часто, як діти… у своєму ставленні. Але ми так навчилися виживати, що ми не розвертаємося до Нього, щоб внутрішньо відчути, що Він теж на цьому полі, щоб розраховувати внутрішньо на Його допомогу як Батька. Він чекає цього. Бо Він так нас любить, що чекає нашої вільної волі. А по-іншому не може, бо це з нас богів робить. Оцей крок вільного розвертання…
Наче дійти до останньої межі і розвернути вгору свої очі. Він чекає… Особисто для мене особливо вразливе місце там, де Він, сповнений любові, підходить так близько, що відчуває наше дихання, але не може нічого вдіяти, і чекає на наш власний розворот. У цьому місці все – і притча про блудного сина, і «ось стою під вашими дверима і стукаю…». І знаєте, що я пропоную? Уявіть, що ви людина, яка настільки чутлива, що бачить, відчуває і цей біль, і любов Отця Небесного, Батька (але Саме Батька, не вітчима!) і знає свою природу людську, самовпевненість таку. Теж, звичайно, по-доброму, але самовпевненість, яка не дає можливості виходу. Уявіть себе тим, який бачить і відчуває по-живому оці два світи. Відчути, як всередині вас ніби запускається пошукова система коннекту, контакту – як передати… Це такий собі «Інтерсте́ллар» …Як передати про існування, про відчуття, про живий зв'язок? Що ви є… Як передати?
Знаєте, я впевнена, що у кожному з нас є оцей «перехідник», і наша свобода, наш прихід, наше народження в новому кращому світі – воно саме тут, ми маємо стати перехідниками, які можуть подивитися чутливо, але відсторонено, ніби спостерігач – на себе, на Бога як живе Джерело життя, на Бога, Який сотворив цей світ! І внутрішньо запустити сканер пошуку – не ментально, а серцем. Скажемо так, розумом, що занурений у серце. Навіть сам цей процес: вийти на цю межу і розвернутись – це той же шлях, який проклав Ісус на хресті. Це, по суті, кожен із нас, який має стати зі своєї позиції, де його рід, якого діти, його оточення, відповідальність, діяльність – до джерела любові, що має нас підняти, винести з оцього протиріччя війни, де ми застрягли, як кажуть, надовго. Випарити нас, як роси на сонці, відкрити іншу реальність у нашій свідомості…Так близько цей крок спасіння, визволення – типу простягни руку… Навіть не так… випростай останній фаланг пальця… Знайди цей коннект… і Бог вже починає діяти через кожного з нас, вливатися диханням в наші легені. Цієї зброї не дасть нам жоден з партнерів. Бо ми, на своїх чорноземах вирощені, маємо таку витончену здатність відчувати кванти цього життя, як ніхто у світі. Тому нам по силам і дає Бог. І чекає…
