Останнім часом я не могла зрозуміти, що зі мною коїться… Якийсь дивний стан… При зовнішній надшвидкості у подіях, взаємодіях, всередині, ніби інший вимір – уповільнений і дуже спокійний…Зовсім не хочеться слів, зайвих рухів… Немає ніякого осудження, і , при цьому, ясне бачення абсурдності багатьох дій і промов навколо…Зайвості, безсенсовості…
І одночасно, ніби дорогоцінне каміння, в хаосі абсурду, зустрічі з людьми, або просто присутність ыз тими, хто щирий до самої своєї глибини природи. У спонтанних діях – від серця. Прямий, відкритий… справжній!
Моя система навігації завжди дуже чутлива до найтонших змін у стані простору… І я ніяк не могла вхопити цей образ, крім того, що «який дивний етап…».
А от сьогодні раптом побачила …Згадала, що мені нагадує мій стан: ось так стало, що Бог веде мене по життю і проводить крізь різні такі «тренувальні» моменти, часто по лезу ножа…
Так і в той раз було, коли наш човен розбився на порогах, і ми потрапили у воронку, що біля скелі…Там загинула моя сестра… Я пам’ятаю власні відчуття, коли десь на третій-четвертий ковток води я раптом зрозуміла, що в цих хвилях, у цьому вирі, коли поруч валізи, уламки дерева, люди переполохані… у мене є шанс не вибратись.
Оце усвідомлення раптове – воно дуже ясне. І одночасно з ним – ще інше. Що вибратись із воронки можна, лише відпустивши все і віддавшись їй, аби вона затягнула тебе на саме дно. Точно скажу, це було непросто. Мабуть, це було найважче. Але тут напевне не скажеш, бо з цього моменту кожна мить була найважча, але, без сумніву, єдиноможлива.
Я пам’ятаю цю уповільнену «відеоплівку», коли розтискаються кулаки, в цьому бурхливому мареві, котлі киплячому, і мене починає затягувати вниз, але ще один момент: відпустити руки і підняти очі… Ні, не так: бо спочатку – підняти очі на небо. І там я побачила промінь, що грає на поверхні води. Ось цей промінь… Далі все, що я робила, стало можливим лише тому, що я тримала цей промінь… у своїх очах…
Відпустити метушню, розтиснути кулаки і дати воді себе затягнути… І потім повільне, дуже повільне спливання на поверхню, затамувавши дихання… Дуже-дуже повільно…
Так от сьогоднішній стан мені нагадує саме цей момент. Я час від часу підіймаю очі догори, аби не піддатись звичним реакціям, аби «розліпитись» зі старою матрицею…І даю можливість Богу діяти, дихати крізь мене. Відчуваю, як дуже повільно спливаю до проміню на поверхні води, крізь уламки, галас і метушню старої матриці, тримаючи у своїх очах промінь надії, і ще тих, хто іде за мрією, хто вірить серцем… відчуваю їх… серцем, собою… як єдине поле.
Здається, це зараз єдиноможливе: менше тексту, більше тиші….,чутливості і усвідомлення, сенсу, довіри… До своєї природи. До здатності творити світи, втілювати мрії. Вимір творіння відкривається… Вимір творців. Вільних. Прекрасних… Це якщо якось спробувати вивести в слова:)) Бо «ідемо по приборах»… :))
