Сьогодні вранці стояла на цвяхах… Раптом… усередині… образ Серафима… Такий, знаєте, стійкий… І як це буває у таких станах… ніби одразу, одночасно ряд пов’язаних образів, що мають скластися в єдиний сенс.
Отже, Серафим, і потім такий Шлях… до Людини. До нас сьогодні, українців. До того, де ми, зміна станів, щільності матерії, присутності любові у свідомості.
Оце від Серафима – до Людини. Як змінюється щільність любові. Ніби наповненість любов’ю матерів…
І раптом подумалось… Навіть побачилось в образах – Ісус Христос так само зайшов у найщільнішу матерію, а потім і в пекло зійшов….
Ми зараз ніби заклані на цій мапі життя, світу, на пробудженні людства. На пробудженні Любові.
Багато вже зійшли на свій Хрест… І ми будемо продовжувати зустрічатися зі смертю, доки Любов не прокинеться, з Вірою, доки не поєднаються ці світи…
Ми заклані на пробудження цієї Любові. Як Христос приніс нам Звістку, так ми маємо собою… воскреснути… Між світом, замкнутим на злобу дня, і світом чистої і щирої Любові. Прокласти собою стежку. Чи піти стежкою. Живою. Як це і було на Хресті.
Це щось я довгенько сьогодні постояла на цвяхах). Але якось радісно від цього образу. Зі сльозами, звичайно… Але чисті такі сльози… Наче роси… Любов’ю дуже… висушує…
