Краса – вона ж неочевидна. Її можна «проскочити», пробігти, поспіхом відкинути… Або галочку поставити: «нічого, так собі…». Як і любов, і ніжність, чуйність, радість, гідність..., і навіть сенс самого життя – все можна не помітити. Повз усе це можна пробігти… Скільки всього більш важливого… І зліва, і справа, і збоку, і далі. І ближче…
А красу, любов, диво – усі ці дуже ірраціональні поняття можна відчути, лише зупинившись. Зупинитись у цій миті. Не просто затамувати подих, а почати ДИХАТИ, ніби впускаючи цю реальність всередину себе. Дозволити цей дотик. Бо тут розкривається дихання – в подиві, в радості.
Але що діється зі свідомістю в цей час? Вона допускає можливість, що цей світ створений не нею, що у світу є якийсь Задум… Більший, ніж будь-які наші уявлення.
Це непросто для нашої особистості… Лише в момент зупинки, момент присутності можна зайти в ці координати – Людини, що є межею і мостом… Між памʼяттю і мрією, між мороком і світлом, між смертю і життям…
Зупинитись, підняти очі, допустити, що є щось більше, і це більше – краса… любов… диво… єдність… милосердя… мудрість… І заповнити диханням увесь цей простір, який ВИЗНАЧАЛЬНО є мудрістю життя всередині себе. Зробити своє дихання цим визначальним Задумом.
Непросто… Можна й зупинитись, і все одно нічого не помітити, якщо думки не відпускають, торохтять усередині… , і дихання якось уже «прилаштувалось» до цієї обмеженості. Тримає, ніби лише ця бульбашка й існує…
Але я думаю, що навіть сама ця практика, навіть думка – перенести себе в координати Дива, створеного не нами – може викликати шквальні зміни. Хоча, розумію, що таких сміливих одиниці – тих, хто зробить диво своєю реальністю. Тож, хто погодився замінити свою ілюзію на реальний дотик – свіжого, щирого, вільного, різного, несподіваного і прекрасного…, той його і отримає…) А там уже, коли усе в цьому задумі, та і на повне дихання, і на повну свободу І гідність… І кожного разу по-іншому. Бо кожного разу – відкриття.
Таку вічну школу для нас створив Господь. Аби ми підійшли близееенько до Нього…
Ми в путі, Боже. Кожен у своєму русі. І рухаємось зі швидкістю найбільш повільною – тобто розвиваємо співчуття і милосердя. Головне – тримати стрій… З висоти Задуму прямо у сьогоднішній крок – і до омріяного горизонту, обрію…
