Ніяк не можу примиритися з освітою без Бога… Чого найголовнішого в житті потрібно навчитись?
Чути в собі живого Бога, іти тим шляхом, який Він тобі призначив. Вмирати раз у раз, народжуючись новим – у натхненні, заради того, чого ти не знаєш, але Він знає, посміхаючись у твоєму серці.
Чому ще потрібно вчитись? Не загубити все це в мільйонах думок, і відчувати, відкривати себе, не гублячись у інших. Відкривати – це така наука небанальна: побачити себе частиною світу, вміти в ньому жити. І ділитись своїм… тим, ким призначив тебе Господь. А це «ким призначив» складається із ще чогось, про що важко сказати… Бо воно є в Цілому. Воно все є Єдиним...
Наприклад, квітка, яка має свій неповторний аромат. Квітка, до якої прилітають саме окремі, призначені для неї бджоли, які знають її аромат… Або смак ягоди, до якої тягнуться ті, хто любить її, ті, кому вона до смаку, до вподоби.
Кожна людина має свій «аромат», «смак», «звучання», які, до речі, простежуються з самого малечку. І як би я не старалась примиритись, але це так важливо – навчити відчувати свою Дорогу, голос Бога в собі. Навчити цій живій розмові. Бачити, як усе живе проявляє саме той «смак», який призначений йому. І його світ шукає, чекає. І все інше – уже після цієї базової навички.
До речі, вчора почула, що кожній країні притаманна якість, яку можна визначити одним рядком. Наприклад, Німеччина – це Порядок, Америка – це Свобода. І я подумала про Україну. Я б сказала, що Україна – це Краса. Думаю, що це так, бо аж сльози бринять у серці… Краса, яку неможливо описати, бо вона є в усьому, до чого торкається справжня українська душа. Бо вона має цілісність і чує Бога, в Якому починаються і завершуються всі мрії, картини, світлини… І вони прекрасні завжди. Ось лише коли відхиляється людина зі свого шляху, забуває свій аромат, смак; перестає шукати цього їй призначеного аромату, цінувати його, а шукає чогось іншого на стороні, в інших теоріях, техніках, розкладах… Ні, вони не зайві, коли поєднуються з твоїм баченням. Інакше для чого ти? Хто ти? І де переривається краса, яка іде через твоє серце? Про все це я запитую себе і водночас бачу красу цієї зустрічі, розмови. Красу цієї миті в часі, просторі. Де раз у раз плететься мереживо, візерунок Буття…
