Шукаємо нове життя, розмірковуємо, сперечаємося… А воно поруч, розлите поміж нас…, вигодовує, напоює, ніби нектаром, справжньою творчою потенцією любові…
Варто перестати жити так, наче ти відірваний від життя шмат, сам по собі… А почати бачити, як усі прояви навколо повертають нас до усвідомлення себе… Людини, що має в собі зерно, що творить життя… або смерть. В задумі красу вона має творити, але там уже як виходить – хто де зупинився, на якому страху, або на якому соромі… Коли закрився від світу і вирішив, що я тут, у маленькому коритці, в безпеці, відмежуюсь, почекаю…
Нова граматика життя в тому, аби побачити, що реальність торкається саме тебе: хвилями подій, зустрічей, обставин… дуже щільно:) Навчитися читати цю Книгу життя, транскрибувати для своїх дій прояви зовнішні, свої відчуття, реакції, бажання…, свої наміри, їх поєднання з намірами землі, з якою ми єдині, народу, країни…
Вичитувати Книгу життя… Я коли згадую ці слова – серце радістю спалахує, наче птах крила розкриває… так близько з ВІДЧУТТЯМ свого життя.
От, наприклад, ми зараз знаходимося у моменті, коли постійно ніби стикаємося з власним прозріванням. Щодо багатьох речей. Відносно себе, відносно картини світу, в якій жили. Відносно своїх «сусідів», відносно свого місця на мапі людства. Прозріваємо щодо взаємин, відносин. Щодо доцільності, або марності.
Але, на мій погляд, важливо побачити таку закономірність, що чим ближче до фронту, до поля бою, до передової – тим простішим і конкретнішим стає життя. Тим більше усвідомлення важливого, найважливішого. Тим більше є відчуття єднання.
Ми єдиний організм, кажуть воїни. Ми стаємо єдиним організмом. І ми відповідальні одне за одного. Це внутрішнє знання. Неможливо по-іншому. Загине побратим, і ми станемо слабшими. І додасться в серці болю, неминучого. На межі, де за спиною – сім’я. Вони кажуть: «Я не знаю, що це за «держава». Я знаю окремих людей. Я їм довіряю. Я точно стою тут, на цій межі, заради своєї сім’ї. Заради близьких у моєму серці, людей, що є цінністю для мене. Конкретно».
А з іншого боку – ворог, той, хто хоче відібрати це життя. І тоді життя стає дуже конкретним… Воїни так і кажуть: у нас усе спрощено до мінімуму. А я думаю про те, що вони зараз на передовій пізнають першими Нову граматику життя… Так важливо, аби починалось дуже просто, і дуже зрозуміло. Коли саме Я відчуваю себе на межі. І я відчуваю, що від мого навику, від мого вміння, розуміння, усвідомлення залежить життя найдорожчого. Це початок, який ми всі маємо освоїти, усім людом, щодо кожного – відчути себе на межі.
Про що це для мене? Аби закласти початок, в якому ти ясно розумієш, що оце твоє життя – заради чого воно? Навіщо? Означити ціну цього життя.
А воїни кажуть: «Запорука наших успіхів у тому, що ми навчилися бачити ворога 24 години на добу. Ми єдиний організм. У нас дуже якісна взаємодія».
Дивіться, тут вони просто нам розказують цю граматику, діляться. Але тут питання в лоб: на передовій зрозуміло, хто ворог, а що для нас є ворогом у буденному житті?
Ворог. Той, хто забирає життя. і що таке – моє життя? Де воно починається саме в мені? Саме на цій межі, де я є, і де мене от уже може й не бути. І це дуже про відчуття – Книги життя, що починається саме з серцевини людини. Не «взагалі», а мене конкретно. Чим конкретніше, тим чистіше звучання…
Зараз не просто ми боремося за життя – ми ніби перезавантажуємо саме уявлення про життя. І від того такий ніби вже навіть звичний ефект – прозрівання. Хоча, може, це і пробудження…
