Як непросто прийняти свою велич. Не в сенсі пихи, а в сенсі зерна, що закладене в саму серцевину нашого існування – творче, сяюче любов’ю, милосердям, мудрістю, …величчю.
Багато розмов і уваги тому, як сталося так, що ми страждаємо, як і за що Господь обрав нас для цієї ролі, для цього етапу, для цього списа, що собою протикаємо світи. Але є інший бік… висота, яка сягає у вічність, яка відкриває вимір богів… в нас…
Так само, як і темряві, так і світлу у нашій свідомості, нашому серці є своє місце. Це якась надзадача, яку для нас обрав Господь. Ми можемо бути богами і не усвідомлювати цього. Бо так багато в нас кричить і умивається сльозами. Так багато пам’яті болючої, упакованої дуже щільно, множинними шарами, пам’яті живої, яка відгукується, згадується… важко, майже неможливо відірвати від цього погляд, активну свідомість від того, аби відкрилось більше… Побачити, що за кожним болем стежина не завершується, вона йде далі…Що кожного разу, в хвилини, здавалося б, смерті, з’являється промінь, що пробуджує краплю роси, яка виблискує, вміщує, ловить промінь сонця…
Віра, Надія, Любов… Вони кожного разу очищуються і проявляються з новим сенсом. Ми кажемо, що оце «Я Є» раз за разом витончується. Але з чого воно складається? Його неможливо схопити, якось обмежити, оцифрувати, оформити в якісь матеріальні форми, описати… Бо воно виблискує в променях сонця, в променях Любові. «Я Є» як концентрат крапель роси Любові…
Віра, Надія, Любов… Як відрізнити вічне, те, що є реальним, від ілюзій і фантазій? Виявляється, просто – воно не зникає і кожного разу пробуджується, більш витончено прокладає стежину надії. Не помітити її легко, пройти повз і знову поринути у коло перетворень, страждань. Чутливість, мабуть, напрацьовується лише з досвідом.
Але мені здається, зараз настала для нас та сама мить, коли ми можемо підійти до цього дуже-дуже близько. Бог творить не насиллям. Сила Його у відкритості до Світла. Коли тебе майже не залишилось зовсім, з того, що ти знав, коли ти самим єством своїм, самою серцевиною себе робиш крок у безодню, стрибаючи по променю сонця у вічність… Спис… Меч… Промінь… Це як веселка, до якої чим більше наближаєшся, тим менше ти помічаєш очима, але впізнаєш очима внутрішніми…
Гадаю, оце наша нова мова, наша межа, яку може відчути лише серце, відчитуючи красу життя, мудрість, диво кожної миті. Там, де образа перетворюється на вдячність. Там, де біль переплавляється на мерехтливу радість. Там, де нема глухих кутів, а є витончення, звільнення. Там, де смерть перетворюється на народження, і неможливо вхопити, в який саме момент це відбувається. Але є точне внутрішнє знання, що весна починає свою ходу. Ми народжені для цього – не маю сумніву. Святість, що вбирає в себе усі кольори переживань людських у очах богів, що виколисують в нас свою подобу.
Звичайно, це стрибок… у вічність, яку неможливо визначити в якісь координати, бо вона і зверху, і знизу, і збоку, і дуже близько, і далеко. Вона координується не обставинами зовнішніми, а власним чуттям життя. Де кожна мить не випадкова, не зайва – саме та, найважливіша, саме для тебе, саме в цю мить…
«Ти – Атлантида»…. Це вона навіяла роздуми…)) Неймовірна вистава! Дивне переживання я відчула, як, до речі, і після «Семенових зір» Андрія Зелінського… Воно в тому, що я не відчуваю завершення, що вистава не закінчується тим, що актори перестали грати. Вона не закінчується і продовжується в мені, продовжує розгортатися більшим усвідомленням, витонченням, в нюансах, в деталях, в розумінні…
Неймовірні люди, що прокладають цей шлях серцем, не погоджуючись на менше, не здаючись перед випробуваннями і обставинами.
Люся Пономаренко, ти неймовірна! Як і ті, хто поруч з тобою відчуває спільність у цьому творенні… Без слів, просто серце починає битись по-іншому… , бо промінь надії кличе:)) Неймовірні люди країни нашої, у цій своїй здатності створювати серцем. Обожнюю!!!:))) Це просто космос! Вдячна всім серцем, Люсі Пономаренко, Theatre Akterstvo і всім, хто долучився до цього дива… Обіймаю всім серцем, від землі до неба… кожною клітиною!
