Темрява… Ти для неї не є цінністю – вона буде просто чекати. Ну, навіть не помічати… Вона впевнена, що володарює над своїм світом. Над будь-яким світом. А що там десь щось таке трохи «белькоче» у своєму житті – це не змінює ситуацію в цілому. Хіба так… «погратися» з собою.
Але одного разу ми дорослішаємо. Ну, хтось дорослішає, звичайно, а хтось так і залишається – у своєму маленькому коритці. Дорослішаємо і помічаємо, що замало такого «життя», замало цього коритця. Ну просто нестерпно замало… Ніби Дихання виривається з глибини, намагаючись розтягнутись на весь світ, і подив очі підіймає за горизонт… За Вал, як пише Андрій Зелінський в «Семенових зорях»… Воно ж так і є… Але ж з цього самого моменту починається шлях і до головної битви…
От так. Мабуть, неможливо цього уникнути. Бо як тільки ти виходиш за свої межі – ти заявляєш про бажання свободи…, про своє походження від волі в усіх сенсах… І маєш підтвердити свою силу. Підтвердити, що вмер ти старий, і народився новим. Спочатку просто допустити думку, що є життя за межею. Є щось більше. Просто піти за покликом. Не за потребою, не за страхом. А просто піти за тим, що кличе, що радість дає.
Спочатку трохи, ніби непомітно. А потім більше, глибше. Чіпляючи звичні реакції, пам'ять, переконання… випробування емоційні, ментальні…
Перегляд взаємин, своїх цінностей. Це болюче, звісно. Щоразу все болючіше й болючіше. Бо чому? Бо наближаємось ми до самого «зерна». І, рано чи пізно, ти дійдеш до головного питання, яким вимірюється життя людини: чи готовий ти віддати своє життя за те, що для тебе цінне? За те, що для тебе важливе.
І ось тут, на цьому перетині, знову починають вилазити «павуки», усіляка нечисть, лицемірство, все те, що підкошує самі основи. Це місце для того, щоб ще раз ствердитись в тому: хто твій Бог? Любов, диво Життя? Натхнення, що народжується з кожної миті? Або маленьке затишне коритце…? Залишається на Землі остання думка, вона ж і перша для нового світу… зерно…
Коли знаєш, що є великий натхненний світ, коли знаєш, що все пов’язане єдиними нитками, живими – я особисто розумію, що не може бути цього повернення в коритце. Бо ця зрада може породити лише зраду. І зрада свого поклику зраджує саму Любов, саме диво Життя.
Отже, вибору по суті немає. Ми думаємо, що він є, але насправді просто закопуємо себе у плітках, у лицемірстві, у брехні – гадаючи, що є якась альтернатива. Нема! Шлях один, а все інше помирає… А виклик – перед кожним. Багатовимірний. Чому ти кажеш «так» у житті.
Ось на такі роздуми мене наштовхнула презентація казки Андрія Зелінського «Семенові зорі». Звісно, роздуми про власне життя, про те, що найближче. Про те, яке воно прекрасне і дивовижне. І це життя – для сміливих духом. Для чесних. Для щирих і вірних, відданих Любові.
Дякую, отче Андрію! Як завжди, це вище будь-яких очікувань…
