Ось замисліться лише: все рухається казками. Психологи це знають чудово: людина проживає сюжет тієї казки, яка була найулюбленішою у дитинстві. Ми рухаємося по життю, проживаючи ці сенси – питання, які застигли у часі, відбиваючи наш власний рельєф.
А чим відрізняється казка від політичних новин? Лише внутрішнім відчуттям, станом.
Ви згадайте, уявіть собі сприйняття казки дитиною. Я відразу згадую композицію «Казка» у виконанні Євгена Хмари, яка стовідсотково передає цей настрій. А ще є там у нього, здається, «Різдвяний експрес», і там просто по композиції п’єси розганяється потяг. І очевидно, що він мчить до казки, до мрії. Оце відчуття, ПЕРЕД-ЧУТТЯ ставлення до життя. Особливе, дитяче. І, звісно ж, відомо, що у дитини бажання втілюються дуже швидко, миттєво. Знаю зі свого власного досвіду і з досвіду своїх дітей.
Спробуємо пов’язати це. Ми рухаємося шляхами казок, рухаємося всередині власної казки, у передчутті сюжету. І, знаєте, навіть неважливо – страшний кінець казки чи щасливий (в загальноприйнятому сенсі). Кожен знайде у казці те, що торкає саме його. Кожен може програвати у будь-якій казці саме те, що йому запало в очі, ніби обирає свою роль, свого персонажа; рухається внутрішньою дитиною, усвідомлюючи, переживаючи казковість, таємничість, загадковість, чарівність цього світу.
І збуваються сюжети раз за разом. А потім що? Як ви гадаєте? Віддаляємось ми від цієї загадковості, чарівності, таємності, таємничості. Віддаляючись від місця, де можна багато змінити, входимо у дедалі більшу дорослість, серйозність. Насуплюються брови, хмуряться очі, сутуляться і пригинаються плечі, дихання стає поверхневим… І вже ніхто не очікує чогось іншого. Ми кажемо: «таке життя». І ми дедалі більше віддаляємося від того місця, де можемо обирати сюжет, усвідомити його – разом із дитячим здивуванням, переживанням загадковості цього світу, бентежністю безпосереднього сприйняття…
Я впевнена, що коли про це говорить Олександр Філоненко, ми, ніби згадуючи щось, у це віримо. Важливо подивитись на своє життя і стати всередині його, як дитина. Подивитись оком, не відкидаючи жодного пазлу сюжету, того, що є. І побачити, як раз у раз я програю цю роль, у дуже серйозному стані. Засвідчуючи не диво життя, а реальність, що життя «таке, як воно є».
Ні, ми насправді не знаємо, яке життя… Крім одного: кожному з нас призначений Шлях Героя. Дитини, яка продирається крізь свою дорослість, що насувається, ніби спокуса, ніби випробування, ніби темрява, що хоче поглинути світло. Недарма казка Андрія Зелінського «Семенові зорі» алегорична, бо там кожен може знайти, побачити, як гартується душа людини, запитати себе щодо подій, які відбуваються навколо. Можливість подивитися іншим поглядом на те, що здається стабільним, непохитним. Або тим, що вимагає чиїхось зусиль. Найголовніше зусилля це твоє, моє. Найбільше, що ми можемо зробити. І воно в тому, аби навчитися запалювати зорі – буквально, фактично, всередині темряви. Бачити небо навіть крізь хмари. Дуже практично, віддаючи своє життя за найдорожче. Бо ти є лише відповідь. А відповідь це завжди межа…
