Межа… Вона лише й може розповісти про людину, про кожного. Бо людина це і є межа. Точніше, як жмут меж, сплетених між собою. В словах, поглядах, реакціях…
Межа… Між тим, про що маю досвід, і тим, що лише тремтить бажанням, натхненням у серці. Між серйозністю, страхом, болем – і надією, радістю, хвилюванням зустрічі, подивом.
Людина це межа. Бачити одночасно дві частини: це рухатись гребенем хвилі, рухатись по струму високовольтному. Бачити дві це викликати колапс системи і …виходити в невідомість, межі меж…. Бачити дві це не вірити досвіду людському, не вірити очам своїм. Бачити дві це бути миттю, бути в присутності, підніматись разом з диханням, подивом, надією… на зустріч…
Людина це межа. Бачити одночасно дві частини: це рухатись гребенем хвилі, рухатись по струму високовольтному. Бачити дві це викликати колапс системи і …виходити в невідомість, межі меж…. Бачити дві це не вірити досвіду людському, не вірити очам своїм. Бачити дві це бути миттю, бути в присутності, підніматись разом з диханням, подивом, надією… на зустріч…
Але бачити дві це ще й бачити безкінечну множинність шляхів, виборів…Ми маємо зараз усвідомлювати: якщо ти бачиш лише одне – ти в пастці! – маєш побачити і те, що навпроти, схопити розумом цю дуальність! Вона тримає міцно у війні, у старій, набридлій системі прогнилих судів і суджень, авторитетних думок і остаточних рішень… Крізь морок хмар відчути сонце, віддати свої очі надії, піти за подихом, за здивуванням. Не підкорившись, а ніби віддавшись тому, що наповнює твої груди радістю, наче вітрила духу… Довірившись, відкриваючи світ з нуля, наново… Впізнаючи мову іншу, що пишеться серцем набіло… свідченням життя у миті…
Мені зараз так важко даються будь-які слова, бо бачу навкруги лише межі… Між сльозами і надією. Між невірством і шляхетністю, гідністю. Між серйозністю і сміхом. Між логічністю і абсурдом.
Усе навкруги лише межі. Ми просто узаконюємо їх, зупиняючись на якійсь обраній. У кожного їх безліч. Але якщо так подивитись – наскрізь, аби відчути особливу якість цих меж, то можна сказати, що там, де починається серйозність, там з’являється й насильство. Там з’являється й невірство, й чиїсь сльози. Бо вони стоять на горлі чийогось вільного подиху.
Але все починається з людини. А ще ближче – все починається з жінки. З жінки, що живе в кожному …:)) Бо її межі складають картину світу будь-якої дитини, і насамперед дитини в ній самій. Отже, найперший крок, найважливіший – зігріти жінку так, аби зігрілася б дитина в ній, аби засяяли радістю життя її очі…, Чисті і щирі, як після сліз весняної грози… Щоб вона згадала свою найніжнішу пісню душі, і повірила їй, і пішла за цією тихою мелодією любові…
