Така неочевидна річ, але визначальна: завжди дається те, на що ти згоден. На що ти дав внутрішню згоду.
Знаєте, чому це важливо усвідомити? Бо коли усвідомлюєш, що все навколо тебе повʼязане саме з твоїм існування, баченням, сприйняттям, – змінюється оптика, зʼявляється поле для дій. І зʼявляється відповідальність за якість і сенс власного існування. За це «Я», яке створює рух у житті.
Зараз життя, наче скульптор, прибирає з нас все зайве; молотком і зубилом випробувань, викликів відсікає несправжнє. Мова не лише про те, що викликає біль… Навпаки. Чому ми кажемо «Так!»??? І це часто зовсім не очевидні речі, бо вони криються у підсвідомості. Лише наша боротьба, агресія, супротив виявляють наявність цієї іншої сторони цієї боротьби. От ми кажемо «так», даємо згоду на розгортання якогось сюжету, але не завжди усвідомлюємо, що є і зворотна сторона. Не існує кат, якщо не існує жертва. Цю історію відіграють обидва, удвох. Не існує імперії, якщо не існує колонії. Ця історія на двох. Це один сюжет. Не існує певної якості життя без обох цих сторін. На кожному рівні.
Ми рухаємось, даючи власну згоду, але наслідки зазвичай несподівані. Несподівані, бо стосуються серцевини того, що ми маємо відкрити. І ця серцевина має присмак солоних сліз, куди дивитись не хочеться… Дійти до цього місця, значить, відновити рух, впустити життя, побачити інший шлях, поза межами цієї дальності, додати карамелі надії до старого досвіду, випростатися у гідності нової якості, вдихнути на повні груди… І це дає особливий смак до життя, відкриває дар людини рухати життя…
Життя це рух, ви знаєте. Але не тільки… Ще й чутливість, і відповідальність, і вірність, і любов, і надія, і воля, і… Наше усвідомлене і ясне «Так!» містить у собі все це. Важливо, почавши рух, не полишити «Так!», чутливо стежити, чи не прокрався ворог, не підмінив поняття, не забрав радість… Чесно сказати, пережити те, що випало на нашу долю, мають особливі люди. Бог гартує з нас святих! Бо сенси старої системи оголили всю брехню і правду про нас… Про нас, бо призвичаїлися, адаптувались рухатись кудись без усякої чутливості і уваги до свого «Так!».
Просто для тесту, згадайте про те, проти чого саме ви ведете боротьбу, чого жахаєтесь, що відштовхуєте? І що з протилежної сторони? Що отримало прописку в реальності вашого бачення, як законне явище? З яким треба боротись, якому слід протистояти?.. Отут життя і закінчило свій справжній рух! Бо очі, серце перестали шукати сонце. Вони пішли за пітьмою виживання, страх і відчай керує вчинками… Не лише, звичайно… Ще і пиха, і заздрість, і таке інше… Але, в основі, все одно зрада!
Кожна зустріч, кожен виклик, питання, які виникають на цьому шляху, нашому творчому шляху – переплавляють нашу власну здатність творити, бачити, чути, «вичитувати» життя.
Втрачаємо високу оптику… Ми перестаємо танцювати життя, співати життя, і РОБИМО його. Як тільки ми «робимо» його, ми відвертаємося… від радості життя, бо стаємо рабами досягнень будь-якого ґатунку, навіть найшляхетніших досягнень.
Бачити все – це покликання людини. Наше «Так!» – багато важить! Воно творить світи! Бачити все, відчувати життя, бути ПРИСУТНІМ всередині життя, і танцювати життя так, як це може робити любов, що викохана в радості. Це покликання людини. Впевнена, що це й наше покликання. Бо так, як ми, українці, відчувати життя, особливо зараз, мало хто здатен. Може, з часом, звичайно… Але тут ми першопрохідці. Тут ми відчуттям, ніби списом – у невідомість Любові Божої. А людство – за нами. Тож відповідальність…
