От згадала… Коли мій син ще ходив у дитсадок, який насправді не дуже любив, щоранку грали ми з ним в особливу гру. Перед виходом з дому потрібно було переконливо сказати: «Я – Переможець!». Лише два слова, але сказати так: собою, всім тілом, емоціями, щоб у це повірили…
Одною спробою справа ніколи не вирішувалась, завжди було кілька і після кожної ми прислухались до себе: чи віримо, чи не віримо, чи ж очевидно, що це не підходить, бо в це ніхто не повірить… Сміялись, плакали, обіймались, настрій завжди підіймався, і залишалось це дивовижне відчуття перемоги…, як свободи, звільнення. І впевненість, що я можу бути різним, і в моїх силах керувати цим. Мої стани – це лише мій вибір. Від стану печалі, якоїсь тоскності перейти до відчуття того, що я в центрі свого життя.
Саме слово ПЕРЕ-МОЖЕЦЬ. Ніби з цим МОЖУ трапляється якась трансформація, перехід з одного в інше. ПЕРЕ-МОЖЕЦЬ. Той, хто рухається туди, куди має намір. Від того, що зараз викликає невдоволення. Або просто від того, що є зараз ґрунтом, основою. Те, від чого ми рухаємось. Це минуле і майбутнє – вони наче визначають такий рух, і ПЕРЕ-МОЖЕЦЬ це той, хто від сьогоднішнього рухається у майбутнє, і до стану перемоги.
Та, мабуть, я б і не згадала про ту нашу гру з дітьми, якби не побачила, як мій син тренує нею вже своїх племінників. Подумалось тоді: ось воно таке залишається, в пам’яті дитини, як «смак» природи людини. І я впевнена, що наша перемога спільна полягає в тому, аби перевести нас у інший стан… Аби ми самі собі повірили..
Яке б сильне озброєння не надавали наші друзі, партнери, сусіди – нам треба повернути себе в центр свого життя, з усім «господарством», з усіма думками, з почуттями, руками, ногами, очима, …молитвою.
Людина – це ж храм…
Я нещодавно замислилась над тим, що перша споруда, до будівництва якої люди прикладали спільні зусилля усвідомлено, з творенням краси, – це храм. Натомість це будівлі, які призначені були для чогось більшого, ніж виживання.
Для чого цей храм, яким є людина? Храм, в який вкладалось кожне покоління своїми надіями, викарбовуючи своє людське щастя з неймовірних випробувань, збираючи, наче золотий пісок людяності…
Ця спадщина ж нам передається не лише для того, щоб надати додатковий «бонус», а для того, щоб спертись на неї, розпочати рух. Вона ніби пропонує рух, дає нам напрямок і можливість почути свій поклик, який спонукає до чогось більшого, хвилює серце, бентежить його надією, мріями. Є очі, є голос…
І важливо,
яка молитва звучить у моєму храмі і який Бог у моєму храмі? На нашій землі багато храмів, наша земля свята. І я зараз думаю, що ПЕРЕ-МОЖЕЦЬ це свято. І людина – це свято цього ПЕРЕтворення. Свято зростання. Свято святкування життя, що народжується зі смерті і триває вічно.
Немає іншого рішення, аби перемогти. Нема іншого, окрім прокинутись від злозалежності, почати відділяти всередині себе силу від насильства. Насильства навіть над собою, коли я відкидаю свою справжню суть, що звучить у кожній клітині. Коли є байдужість до того, що відчуває моє серце, моє тіло, чи повне моє дихання… Це не лише байдужість. У цього становища є імперські риси. Вона, імперськість, насаджує ту реальність, яку вона бачить. Насаджує залежність від зовнішніх обставин і залежну природу, суть, роль людини.
А правда в тому, що життя є музика, пісня, хор багатоголосий, диво-дивне. І є у кожного пісня своя, коли прислухатись навіть зараз – між нашими такими різними шляхами духу. Маємо знайти шлях до цієї ПЕРЕможної пісні серця у нашому храмі…багатоголосої) Все до того…)
