Отже, продовжимо експеримент з напруженою рукою… Спостерігаючи те, що діється навколо, крізь призму думок, інсайтів, які в мене виникають, я впевнена, що війна починається не зовні… Вона є десь у нашому зерні. Це неприємно, навіть боляче, бо це та правда, що зовсім не на поверхні… І вона викриває не когось, а власну причетність до війни, а значить, і відповідальність за перемогу.
Подумайте самі: коли порушується єдність, закінчується мирне існування?.. Війна починається зі зради!… І питання в тому, що є вершиною саме твого існування? Чому саме ти зраджуєш? Страху неволі або ж радості життя? Питання не банальне. До чогось ми розвертаємось спиною й обираємо інше… Своєю увагою, діями, намаганнями…І це визначає вибір шляху… Ніби зовсім непомітно. Повертаюсь до напруження руки. Це напруження само по собі не є поганим або хорошим. Це лише перехрестя, привертання уваги. Ніби це місце промовляє: тут ти не визначився! Саме в цьому питанні налаштуй свою навігацію. На що ти спираєшся: на напругу чи легкість, на страх чи любов? На що спираєшся, туди і прийдеш. Що в кінці твого шляху? Хто твій Бог? Яке твоє джерело? В чому сенс того, що навколо? Мій власний сенс?
Неможливо, спираючись на напруження, прийти до легкості і любові. Це різні виміри. Але можливо, спираючись на радість, прикласти зусилля для втілення омріяного, бажаного. Різні виміри, різна енергія, різна мотивація. Початок всього, що ми створюємо, визначається тим, на що спираємось…Так, ми себе не знаємо, раз за разом відкриваємо цю природу свою людську, в кожному кроці маємо помирати і народжуватись для більшого, наче завершуємо ґештальт.
До чого ж тут зрада? Зрада в тому, коли ми обираємо напруження місцем своєї звичної «стоянки». А радість сприймаємо, як щось поверхневе, марне витрачання часу, не гідне серйозних людей. Радість, як відгук і хвилювання серця, як орієнтир на шляху людському, відходить на задній план.
Радість глибинна – маяк іншого виміру, де життя не вимірюється кількістю вбитих орків. Тут – увага! ІНШОГО… Де Радість Життя – Початок! Радість, як впізнавання, причетність до більшого, служіння заради більшого, що є Любов’ю. Заради чого варто долати свою обмеженість, інертність, земну, природну. Радість, яка відкриває нам самих себе і красу, досконалість того, що навколо. І власну відповідальність за цю красу, і шляхи, що відкривають можливості… Дуже дорога ціна нашого прозріння… Так глибоко ми закопались.
А ще ж наступне питання: у мене ж не одна рука, є дві руки. І життя – воно між ними, це ж МОЇ руки. І то від мене залежить: вони напружені, тримають контроль, руйнують взаємини? Або ж вони відчувають радість?
Мої руки – це мої руки. Це ніби згадати, повернутись до того, що Є Ти. А крім рук, є ще ноги, і це мої ноги, і це можливість… І це знову повертання до того, що є моїм. Що я на щось спираюсь. І це неможливо проскочити, треба лише це прожити, зупинитись, пережити…
Я спираюсь на щось, що є моєю опорою. І це не просто як щось, що тримає. Це зв'язок між минулим і майбутнім, тобто те, що має народитися. Це можливість рухатися у цьому зв’язку, у цьому потоці. Пов’язуючи те, що було, з тим, що має народитись крізь мене. І відчуваючи цю передачу живу. Саме тому і рухається життя, бо є це передавання, і це саме через мої ноги, і мої руки, мій хребет… Промовляючи це, ніби повертаєшся від довгого сну, а нема ж коли по часу… Нема ж коли. І це дивне повернення – воно таке природнє: з’являються опори, з’являються бажання розкрити крила рук, повернути собі цінність, самодостатність, а її так багато, і є намір створювати нове… Він ніби пов’язує цю природу людську, яка йде саме через мене.
А ще в мене є очі. І вуха. І можливість говорити. Це мої очі. І мої вуха. І моя воля спрямовувати це все від самого початку, відчувши джерело, з якого я починаюсь. Мир, радість, сенс… Всередині, у серці, у кожній клітині, кістці, м’язах. Зрада і війна не виникають просто так. Вони зароджуються у чиїйсь творчій свідомості. Як важке повернення, як пробудження. А ми все наближаємось. Дуже близько зараз дійшли. До самісінького… тіла. Яке перенароджується наживо. Наближаємося до Пасхи… потроху… з Богом.
