Продовжуємо експеримент з напруженою рукою… Згадайте, що для того, аби звільнити напруження рук – а це небанальна задача! – потрібно насамперед помітити це напруження. Помітити взагалі, що є ця рука, і вона відчуває напруження. Мабуть, таки найперше, що вона є, і у неї є цей стан - стан напруження. А може бути й по-іншому.
І так ми можемо й життя своє побачити, віднайти: те, що воно взагалі є, і воно якесь особливе. І навколо вашого життя збираються якісь події, і зараз саме скажу якраз «Я», бо коли кажеш «ти» або «ви», це ніби про когось, про іншу людину… Так ось це Я збирає, вибирає особливу якість життя – від стосунків, дій, реалізації якихось проєктів. Особливе життя, унікальне життя – оце Я, яке тримає напругу, і в цьому рельєфі, з цього рельєфу проявляється, народжується особливе життя…
Отже, побачити, чи я є в своєму житті. Я маю життя, і це життя означає певну напругу, яку я тримаю як стиснений кулак… А далі – допустити, що може бути інакше. Адже ж так? Адже це ж моє життя, це ж моя боротьба з кимось, навіть з обставинами… Це моє виживання. А можливо, ще вільність… Тобто відпустити цей кулак – кулак того, що я зараз тримаю в своєму житті через себе, і відчути, як проникає дихання у мою справжню природу, звільняючи мою шкіру, м’язи, кістки, почуття, свідомість… до радості!
Оце дивна-єдина якість – радість, яка з’являється після того, як ми відпускаємо напруженість. Радість наче першооснова – таке ПРАполе, яке виблискує і сяє всіма можливостями, бо на цьому полі з’являється Я, яке починається як стиснений кулак, собою. Бо якщо ти просто існуєш, ти ніби себе не бачиш. А щоб існувати в радості, творчості, любові, мабуть, іншого шляху немає, ніж через відпускання напруження.
Від страху смерті – поступове повернення до вільного життя. І там, де, можливо це усвідомити поспіхом: побачити, що я взагалі є у себе, і є моє життя, і уявити, що можна по-іншому, і відпустити напругу, аби хоча б… спробувати це вільне, звільнене Я. Спробувати його на смак, на відчуття, поспостерігати за змінами цього звільнення, повернення до радості.
Це ніби питання: а куди спрямовується це звільнення? До якого джерела? Навіть те, що воно про тишу, про поступове сповільнення… Де знову це вільнення, сповільнення, уповільнення, звільнення, вольності, воля… Вони ніби пов’язані між собою – вказуючи напрям…
Наше тіло, стиснене, як кулак, має в собі зерно, з якого розгортається життя. І в кожному цьому полі життя є своя земля. Ніби видана для оброблення – через рід, його досвід життя, виживання, стиснений кулак.
Скільки нас зараз на цій Землі, яка вже втомилась від війни… Скільки кулаків мають відпустити напругу. Це трапляється під час найкритичнішого моменту. Відпустити напругу, аби відчути справжню волю, наповнену радістю. Аби повернути чутливе відчуття живого.
Не підсунеш нікому свою роботу для цього звільнення – кожен на своєму місці. Бо Земля чекає…
