Ви помітили, як світ став значно ближчим, більш знайомим?
Ближчими і зрозумілішими стали різні країни, люди, особливості їхнього характеру, світобачення... Усе стало відчуватися якось більш по-домашньому. Певною мірою, звісно. Бо це про певний стан речей, про контекст, у якому живемо, про внутрішнє відчуття своєї приналежності. І це дуже схоже на повернення додому. Господь ніби лагідно «пригальмовує» нас, починаючи з ковіду, коли Він сказав: агов, люди, не туди! І зупинив коней. І почався рух туди, де дуже важлива людина. Зараз. Вона, звичайно, була важлива завжди. Але зараз ніби немає іншого шляху…
Світ пригальмовував, повертаючи людину до себе. До тиші. До найголовнішого, найбільш важливого, цінного: до близьких, до себе самого, до землі, свободи. Свобода тут найбільш замінована територія. Бо кожен ступінь свободи потребує розмінування. Кожний наступний крок це живий слайд пам’яті – похованої, не відспіваної. Сказати легко, пробігти повз легко. А зупинитись, прожити чужий біль, побачити за ним свою причетність, свій власний біль похований – дуже складно.
І, мабуть, найскладніше – прожити до кінця і не відпустити подих Божий. Подих Любові, який поєднує нас з більшим Цілим, з Творцем, з Батьком душі нашої. Аби народитись. У вільному світі. Аби пройти ці пологи і народитись самому і не стати лише ґрунтом для народження інших. Хоча і це великий подвиг. Дві складові на Шляху. Побачити себе причетним до більшого Цілого, до всіх подій кривавих, страшних, жахливих. І – вірити з надією Любові, наче бачити внутрішній світанок, стежку між світами…
Повернення Додому. До того, хто ти є. Як пізнати себе? З чим поєднати себе? Частиною чого ти є? Тут ніби в пастці. Хочеться сказати, що і біль не мій, і вади не мої, і взагалі я тут випадково. Пережити, і вибрати радість як орієнтир внутрішній – у цих жахах теж не просто. Але така вона, дійсна суть… жива… В кожному з нас. Чиста, як джерельна вода. Красива, як райдуга. Ніжна, як пір’їнка…
Звідки я знаю? Я дивлюсь на дитину. Бо Бог показав на неї… Сказав: будьте як діти. І я дивлюсь на дитину, на її щирі очі, на її природну красу. І думаю про те, скільки ж нам, людям, треба волі, щоб скинути з себе цей «одяг», що прикриває ніжне, прекрасне дитяче єство, яке радіє життю просто від сонячного зайчика. Бачить радість життя вже в ньому. Така чиста і така вразлива водночас краса… Бо ця краса від того, хто ти є.
Скільки часу, скільки волі нам потрібно, скільки віри… Може, ціла вічність. А може, вона пройшла вже, ця вічність… А може, за одну мить, як ми побачили себе 24 лютого – ми прокинемось уже для мирного життя. Але це Щось, це можливе Диво і всі можливі варіанти – вони народжуються в людині, в кожному. От дійди до цієї точки, що вміщує в собі безкінечність Усесвіту. Дійди до того місця, де сльози перемішуються з радістю, а темрява зі світлом. Де є лише дихання, в якому ти впізнаєш себе у променях Божого світла і в ранах досвіду. І одне без одного неможливе. Так Бог і народжується. Він так задумав, і ми пішли. Схоже, наближаємось Додому…
