Стиснути руку в кулак… І так сильно-сильно, щоб відчути напруження… І ще більше… Тримати це напруження…
Спробуйте щось робити, походити трохи, але тримайте це напруження! Відчуйте, що якщо займатися іншими справами, то можна поступово забути, що це напруження є, що там десь стискається рука – доти, доки ця рука не знадобиться.
Так ми перестаємо помічати те, що напружується у нас давно, вже довгий час. Не відрізняємо цю скованість, зв’язаність від цього напруження… Відсутність руки… Не помічаємо руки, яка тримає напруження…
А тепер – спробуйте звільнити руку, відпустити. Відчути це звільнення як поступове повернення до дихання – руки в звичайному вигляді, тепло, що розливається, а ви помічаєте цілу гамму тонких відчуттів – і як рука починає оживати…
Звільнення. Звільнення від кари, від довгого перебування в напрузі. Напруга зв’язала руку… І більше нічого, крім того, щоб тримати цю напругу, що рука не могла робити. Ну хіба що бити кулаком – від цієї напруги. Ніби міцність більша, але майстри бойових мистецтв знають, що міцність не буває там, де тримається напруга…
Якщо ще спостерігати за рукою, то можна відчути, як тепло і дихання розливається від неї по всьому тілу. Але не лише це. Ніби по-іншому відчувається важливість цієї руки, насолода бути вільним, мати вільну руку, живу… Її важливість для всього тіла. І хочеться робити якість рухи повільні, ніби відчуваючи радість цієї вільної, звільненої від напруги руки…
Оця радість. Радість від дихання. Радість тепла. Радість життя. Тонка чутливість. Радість чутливості – тактильної, рухової, чутливості до взаємодії.
Уявіть, як усе наше тіло тримає напругу. Так давно, що ми помічаємо це навіть уві сні. Просто відчуйте, що наше тіло – це тотально стиснутий кулак.
У когось більше, в когось менше, але завжди – впевнена – що у багатьох знайдеться те, що і досі пов’язане з цією напругою, стиснутою напругою. А значить, обмежена свобода, обмежена радість, обмежене дихання, обмежене життя. Просто відчуйте себе, своє тіло і своє життя – навколо цього тіла, навколо цих думок і почуттів.
Цей кулак, стиснений. У когось більше, у когось менше, але він є, цей кулак, стиснений. І уявіть у просторі, що ви його тримаєте. Може, навіть не лише ви, а цей кулак тримається дуже давно – і вашими батьками, дідами-прадідами, і вашим родом – особливий кулак, стиснутий. Особлива обмеженість, пов’язаність, від чого треба захищатися, де… вороги…
Звідки? Звідки небезпека? І тепер просто уявивши це, уявіть і наступний крок. Але так уявіть, щоб відчути, як ви відпускаєте цей кулак. Все своє тіло, думки, відчуття – просто відпускаєте, видихаєте. І відчуйте, як починають оживати тіло, думки, почуття. Так само, як оживала рука. Те звільнення – звільнене тіло, звільнена свідомість, яка наче повертається до радості. До повного дихання. І звільнення!
І витончується все – чутливість, бачення, розуміння, хвилювання серця, яке ніби цвіркун, показує, що найважливіше – на серці пісні, які спрямовуються за природою своєю любові, вірної серцю.
Часто кажуть, що Україна це воля, вольність. А ще кажуть, що Україна це пісня, це краса. Що матері тут найніжніші, а любов найгарячіша, найчутливіша – це від серця нашого, вільного. І я впевнена, що його чутливість від того така велика, висока, що є від чого звільняти, багато від чого звільняти.
Як кажуть, у фазовому переході… треба звільнити увесь кулак роду… народу. Аби життя в нас заспівало… пісню серця… життя вільного…
