Думаю про нещодавню пресконференцію нашого Президента: багато шуму вона наробила. Але думаю не про Президента як такого, а про центр нашої країни, нашої сьогоднішньої історії, яку ми проживаємо…
Бачу, що в самому центрі нашого архетипу є сліпа пляма: там, де нам хочеться захистити свою цінність, довести правильність своїх дій. Довести силу свою, мабуть… Силу і спроможність, гідність. От у цьому місці ми, здається, й уражені. Уражені злом. Бо перестаємо бачити цілісно. Бачити, як плететься мереживо життя. Не вистачає знання щодо принципів самого буття. Тобто зовні ми маємо прекрасний результат: у зовнішній політиці ми отримуємо підтримку від наших друзів і партнерів. У нас з цивілізованим світом вибудовані відносини довіри і співпраці. І цей аспект нашого життя – і щодо України в цілому, і щодо кожного з нас окремо – він правильний: відкритість, швидка реакція і бачення подальших перспектив. Але ось внутрішня політика… Я маю на увазі і «внутрішню політику» всередині самої людини, і внутрішню «кухню» всередині нашої країни, бо це прямо взаємопов’язано.
Дивовижно, що навіть зараз, якщо хтось читає і думає про це, то він бачить ситуацію з певного, особистого кута зору: як щодо себе, так і щодо нашої внутрішньої політики в країні. І це важливо. Бо для кожного українця, для кожної людини важливо бути щасливим і ПОЧУВАТИСЯ щасливим.
Це не порожні слова. Це відчуття і знання всередині кожного з нас, що звучить для кожного особливо, по-своєму. І коли я кажу, що ми уражені всередині – кажу зараз, спираючись на те, що я бачу, – то це про те, що нам важливо перемістити свою увагу в центр себе. Внутрішнього себе. Туди, де починається життя.
І з «тверезим серцем»… Як дивно, що такі слова прозвучали в запитанні журналістів під час пресконференції: «Ви казали на початку війни тримайте голову холодною…». Так, варто мати холодну голову і, я б додала, чисте серце. І бачити чистими очима. Я думаю, що нашому Президенту було б що сказати щодо початку війни, і всі дії його були виправдані, якщо оперувати загальним баченням, що охоплює і ситуацію в цілому, і менталітет українців, і їхню реакцію, і реакцію нашого ворога…
Здається, нам потрібно було пройти цей шлях. І я думаю, що в серці нашого Президента, як у людини, звичайно, біль за тими, хто взяв на себе перший удар… І так само – і другий, і третій, і взагалі за всіма, хто постраждав від цієї нашої езистенційної війни, цього етапу на нашому шляху.
Біль залишиться в серці. Але ми отримуємо урок. З цим Президентом чи з іншим Президентом. Кожен із нас президент свого життя, і нам важливо діяти, зважаючи на це. Розуміючи, що головна війна – в нашому серці. Там, де ми перестаємо бачити очима любові, де ми перестаємо мати холодний розум, перестаємо відповідати за життя, яке дано нам як територія, де ми маємо упорядкувати його, і відповідаємо за нього. За нього. За неї. За них. За людей.
Кожен приймає рішення у своєму серці. І головне – куди ми йдемо. Коли ми кажемо про так званий «комплекс меншовартості», то якщо це на загал, стосовно всіх узагалі – це наче зрозуміло, а от щодо кожної людини зокрема – то тут уже починається своя, окрема історія. І це перехрестя, що не просто означає передову життя і смерті. Це перехрестя як місце зустрічі минулого і майбутнього, місце зустрічі мене зовнішнього зі мною внутрішнім. І це межа, за якою ще нічого не пробудовано, за якою мій крок у те майбутнє, яке я обираю. І крок вільний, у майбутнє вільне.
Отже, є робота у самому «центрі», аби усвідомити цю зустріч, де перетинаються найвищі верхи і найнижчі низи. На перехресті світів. Аби народилася нова людина…
