Ми такі заклопотані зазвичай: купа справ, які треба вирішити. Купа позицій, на яких треба встояти. Або питань, які треба залагодити, і на це часу зазвичай замало. І все це по колу, по колу, в тій самій колії, і зовсім не залишається часу, щоб побути з вічністю, з собою у цій вічності… Взагалі зупинитись і відчути, як за всіма цими хвилями турбот є щось більше, те, що поєднує саме мене з тисячоліттями, віками, життями справжніми, життями своїх пращурів, поколінь – дальніх, про що можу лише здогадуватись, і дещо ближчих, і щодо яких навіть можу побачити патерни життя.
Відчувати себе у вічності це ж не про те, що жити біля Бога на хмаринках, нічого не роблячи. Мене дивує, коли щодо питання про життя у вічності реагують ніби з таким скепсисом: ой, ви збираєтеся жити у вічності? Для мене життя у вічності це про усвідомлення того, що на цьому полі, ниві людства, людського життя і взагалі всього живого, створеного Богом, на цьому полі є особлива стежинка, а може, й великий шлях – з якого боку подивитись. Шлях, прокладений саме для мене. Шлях між Богом як можливою досконалістю, надможливим джерелом чистої, прозорої суті, сенсу – і рідними мені, далекими й близькими, і нащадками роду мого. Не просто як смуга на сімейному древі, а як живі пульсуючі хвилини життя, з їх розумінням світу, баченнями, взаєминами, коханням, прагненнями, народженням дітей… І їх сенси життя, і що найважливіше, їх помирання, прощання з цим життям.
Чомусь останнім часом у мене очі різні постають перед очима: тих, хто пройшов у моєму житті, якісь іноді зовсім випадкові зустрічі. А іноді – очі дуже близьких людей, але в різних обставинах. І в цих очах ніби читається вся суть людини. Все, як у книзі. Здається, можу по очах згадати все своє життя. І, звичайно, до себе повертаюся: а в мене зараз які очі?
Життя у вічності для мене це живе бачення себе на цьому пульсуючому, живому полі. Де все пов’язано, ніби передаємо одне одному послання як бажання «донеси!» . І можна взяти і передати цей «лист» іншому, через себе. А можна… прожити овочем.
Співчуття не як жалість, а СПІВчуття як проживання разом. Проживання разом… Є те, що поєднує нас. У будь-яких світах, країнах. Коли ми шукаємо щастя. Хтось усміхається, хтось вишкіряється, хтось починає банкрутувати ці поняття, зводячи їх до якихось алогічних інтелектуальних визначень. Але мені здається, це лише до того моменту, коли ми зустрічаємось зі смертю. Тоді щастя стає дуже живим, і його сенс саме людський, бо любов є віссю, на якій збирається потроху, по краплинці відчуття живого життя, поруч, з близькими, рідними, просто живими людьми і живим світом. Це головне послання, яке ми передаємо одне одному, в наших зустрічах, в цій мандрівці життям. Бо ми як люди можемо лише знайти потроху у своїх безнадіях – надію, у глухих кутах безсенсовості – сенс. Сенс любові, мрії. У війні – мир…
Мир, надія, віра повертають нас до того, про що мріє будь-яка людина, коли вона зустрічається з закінченням, зі смертю. Ми зараз так близько до неї… навіть не підійшли, а стоїмо у цьому полі. І земля спушена. І ніби чекає. І нам обирати. Зараз кожен на своїй стежині, на руках, плечах, серцях тих, хто живе в тобі і продовжується через цей наступний крок. Я так відчуваю зараз, у цю мить, для себе. Вона, як криниця з джерельною водою. Як сльози дітей, матерів, дружин, жінок. Наших воїнів чисті сльози, в яких усвідомлення цієї вічності життя. І хвилин, що надані нам, подаровані нам, як можливість – прокласти собою стежину…
