Не відкидай себе. Не відвертай свої очі, внутрішні…
Мабуть, це найважче – побачити, що все навколо, ніби хвилі океану. Лише повертають мені… себе. Повертаються через те, що бачать мої очі, що відчуває моє тіло, через те, що кричить моє серце… Все повертається, і найважче – це впізнати. А для цього зупинитись, згадати, що це за світ, в чому його сенс, закони.
Найважче – зупинитись. Але далі не легше. Ці хвилі океану показують зазвичай речі, які важко сприйняти як своє. Але саме так відроджується життя: там де заблоковане воно замороженими ранами. Застарілими. Ранами, що сягають у тіло землі. Земля зцілюється через нас, а Дух набуває нових якостей, переходить в інші вібрації. Дух, з його безмежністю, вічністю – переходить у діапазон земних частот, за межі смерті. Земля переходить за межі смерті, і портал тут один – людина.
Ніби слова високі, в сенсі «виходять ЗА межі», а робота проста. Ця робота завжди лише в одному: побач, відчуй себе, І не припиняй дихати. Не зупиняйся. Полюби іншого, як себе, і – як себе, впізнаєш. Полюбивши іншого, пізнаєш, як себе любити. Головне не загубити Дух, що поміж нас… животворить.
Бо очі так і намагаються зісковзнути в якийсь бік. А йти за Духом – це наче пропускати через себе ці хвилі океану. Відчуваючи, що я в руках Бога, Його інструмент. І я тут на завданні. Не для того, аби осуджувати, засуджувати, а щоб повернути через себе світ, який роздертий на війнах, на протилежності, упав духом.
І це завжди фортеця, всередині якої мирне життя: діти, взаємини, любов. А любов дає сили «на ближнього». Фортеця як захист від власного ворога. Бо найстрашніше це мати підступність і зраду всередині себе. Але, знаючи це, ми можемо бути дуже уважними. Зважаючи на це, ми усвідомлюємо ціну кожної миті, нашої реакції. І це вибір, який на межі не просто жити або не жити, а на межі свободи-несвободи, на межі краса – і неподобство, потворність.
Не відкидай себе. Каже голос у моєму серці: не відкидай себе, зупинись. Відчуй, як світ хвилями своїми торкається тебе через кожну зустріч, аби пролити благодать у твоє серце. А інше залиши Господу.
Боже, як же все пов’язано… В найменших деталях, в найменших пазлах і квантах, просочується крізь Твій задум, і немає цьому витвору кінця. Бо завжди є вихід до сонця, до світла, до любові. Завжди. Ти чекаєш, бо чекання Твоє безмежне, і Дух Твій пронизує легені кожного. І в тому обсязі, як ми забажаємо, як відкриємося, як побачимо. Як «провітримо» мертві зони, де дихання не проходить, де смерть лежить, жахом покриваючи, наповнюючи повітря.
Звільнити? Звільняйся. Почни з себе. Просто з того, що зараз, просто з тим, що бачать очі. І відчувай серцем. А кращого моменту не буде. Далі буде наступний, теж найкращий. Так крок за кроком будемо звільнювати разом, каже мені голос в моєму серці. Ти лише не відкидай себе, а пізнавай, звільняй… радість… любов… милосердя…
