Абсурд, парадоксальність… Вони ніби найбільш критична межа протилежностей. Та межа, за якою вже починається цілісність. Ми ж так любимо помічати абсурдні, парадоксальні речі, які викликають у нас подив, або сміх, або гнів, лють… Вони не залишають нас байдужими, провокують нашу реакцію. Це ніби межа, за якою закінчуються очевидні речі, очевидні поєднання, очевидні реакції, і починаються НЕочевидні, парадоксальні…
Ми тут ніби прозріваємо: в тому, що не все таке очевидне, як іноді нам здається. Ця парадоксальність проявляє розриви, через які проливається світ, у багатовимірній дійсності. Проявляє розрив у нашій свідомості. Ця парадоксальність ніби повертає нас до цілісності, а отже, потребує особливої уваги, переосмислення. ПЕРЕосмислення.
Але спочатку яка наша реакція? Критика, гнів, обурення… Або ж –здивування, або ж якесь несподіване поєднання може викликати сміх… Важливо придивитись до цього уважніше. Бо в цих поєднаннях криється важливе послання, особливе для кожного з нас. Бо кожен з нас бачить те, що бачить, і каже, те що каже.
Психологам відомо, що людина завжди говорить на ту тему, яка для неї найважливіша. Якщо вона висловлюється з критикою, то чим «крутіша» ця критика, чим більше в ній енергії, люті – тим сильніша внутрішня ілюзія самої людини, її «священна рана», і вона не хоче бачити, що це насамперед про неї.
І якщо вже говорити про нову людину, яка народжується тут, зараз – саме ця якість наближає нас до чесності. Це здатність розвернутись на межі і подивитись на самого себе, на те, що ховається за «очевидним».
Для прикладу можете просто зараз згадати, про що ви зазвичай говорите, про що сперечаєтеся, що ви доводите, чого ви досягаєте… Загалом, яка «тема» вашого життя… І найголовніше зрозуміти, що в цій вашій моделі постійно й системно заважає. У чому полягають і чим спричинені ось ці системні збої. Тут важливо повернутись на 180 градусів, і побачити, що це був МІЙ збій. Що в мені провокує щоразу ступати в цю ж саму історію, в цей самий сюжет?
Тобто розвернутись на 180 і подивитися в очі тому, що ховається за типовою ходою, типовими проявами себе. І оце найбільш смілива річ – побачити, що якась частина мене провокує створювати саме такий сценарій.
Ці відхилення починаються там, де закінчується радість. Радість в усіх сенсах: радість існування, і взаємодії, і служіння. Радість просто бути, адже ми ж починаємося просто з того, що «Я Є». А все інше – це наші «творіння». І ось пастка там, де «Я Є» і «творіння» починають конфліктувати, там і проявляється «священна рана».
І про людину, яка народжується зараз. Вона танцює. На цій межі. Так, як танцюють наші бійці, після запеклого бою. Так, як ніжно і тепло ставляться вони одне до одного, знаючи, що їх може не стати вже наступної миті. І чи важливо казати саме ці слова…
І найважливіше – бути на цій межі. Поєднуючи різні-різні прояви, навіть протилежності. Чесно дивлячись у власні очі, рефлексуючи, усвідомлюючи, що життя і смерть це лише дві сторони нашої свідомості.
Немає нікого винного, бо це наша задача. Ми тут усі на службі – у духу, власного, якому дано це тіло і життя, і ця історія, і ця війна. На якій ми перероджуємося. І світ перевертається не лише на передовій, а в кожному з нас теж. В парадоксальності, в абсурді. Там, де залишається лише довіра і відповідь на питання «навіщо»…
