Як же важливо нам зараз засвоїти мову життя. Живого… Не соціального життя, де все обумовлено виживанням і переможним ходом того, хто виживає. Або – плачевним станом того, хто потерпає. Мова живого життя нам вкрай потрібна. Час почати усвідомлювати, вивчати, розуміти, прислухатись, придивлятися до неї. Бо життя крізь нас говорить зовсім в іншій тональності, в іншому вимірі. І для цього потрібен час…
Ця війна екзистенційна… Тобто – за життя. Живе життя. Життя, яке має в собі зерно. А зерно завжди з певного роду, воно звідкись походить. З сім’ї… З джерела… Не метафорично, а дуже конкретно. Рід має свою конкретну, характерну ознаку. І з цього народжується конкретне розуміння мети твого життя. Тобто модель життя. Життя живої людини, яка має призначення від народження до смерті – в цьому вимірі, в цьому тілі. Вона має пройти крізь якісь важливі зміни в собі, відкриття. Саме в цей час, саме в цих умовах.
І як ці зміни відбуваються? По-перше, єдиний шлях, який, можливо, гарантовано приведе до мети, це шлях невідомості. І, до речі, це шлях Героя, який раз у раз робить крок у невідомість, а не до мети, яка пульсує всередині зерна людського. У неї є особлива ознака – радість. Радість поєднання з благом, істинним. Зі шляхом – тим самим, справжнім.
У цьому живому житті ми не можемо рухатися одні, бо нам важливо знаходити, відкривати, усвідомлювати свої хиби, вади. Аби налаштовуватися на шлях живий, шлях призначений. Для цього нам потрібні інші люди. Завдяки ним ми ніби бачимо себе збоку, можемо бачити свої відображення – ззовні. Через зовнішній світ. Так ми можемо бачити, як радість відхиляється, бачити, як дещо нас напружує, на щось не хочеться дивитись, щось жахає. І це все те, що відхиляє.
Це мова живого. Так рухається живе. Воно ніби балансує всередині нас, одночасно усвідомлюючи іншого і пізнаючи себе.
Здається, ми адаптуємося… Але ні. Ми знаходимо себе, пізнаємо себе, одночасно розрізняючи іншого. Те, що не моє – моє. Як ми це розрізняємо? За почуттям радості. Чим більше ми пізнаємо себе, тим більше ми розрізняємо іншого і поважаємо цю різність. Бо саме вона дає змогу пізнати самого себе.
У цьому житті все так пов’язано, неначе живе мереживо, між нитками якого пульсує створене цим мереживом життя.
Кожен із нас – сам центр прийняття рішень. Я сам їх створюю… Але чи життя? Я сам іду – чи то ж до блага? Я сам – чи впізнаю себе у відображенні зовнішнього світу? Я сам – чи ж дихаю вільно?
Бо імпульси ідуть відразу мереживом живих зв’язків. Нам украй потрібна ця жива мова. Потрібно дати увагу, аби усвідомлювати її, і обирати саме ЇЇ для спілкування у тому житті, яке через нас проходить.
Бо це екзистенційна війна. Свободи потребує душа наша, що полонена раціональними підрахунками. Меркантильними інтересами. І тут починається корупція кожного з нас… І відповідальність наша. І звільнення. Все – тут.
Згадалося, що саме з цих слів починалася війна, коли наш Президент сказав: не хвилюйтесь, всі тут. І я тут. І Єрмак тут. І Залужний тут. Всі тут. Ми переможемо.
І кожен з нас в самому собі і Головнокомандувач, і Президент. Залишилося лише ще зрозуміти, за що саме я воюю, і що саме я звільняю. Саме я. І рухатися. Крок за кроком. Не поспішаючи. Бо це найбільш важливо. Завжди дуже поруч. З цього початок…
