Як дивовижно дивитися на цей світ зараз. Ніби новими очима. Світ розібраний на елементи мозаїки, що виблискують різними проявими, мерехтять. Мерехтливий світ… Де бачиш ці різні сторони одночасно. І дедалі частіше ніби виникає питання: то що ж робити? Ми ніби застрягли. Ми наче бачимо все одночасно, але як з цього вибратись? Як вийти на нове коло, на новий рівень, почати рухатись за межі того, де ми зараз ми перебуваємо?
Найважче – відпустити. От відпусти. Просто відпусти все в той час, коли образа, коли страх, коли байдужість, коли безсенсовість. Тоді, коли ти наче на вершині гори, «на коні», коли тебе «драйвить», але… затягує. Коли здається: все, вау, я впіймав свою хвилю – відпусти; відчуй, як світ починається раніше – твій власний світ. Він починається з тиші.
І відпустити доводиться багато чого. Може, навіть «горло» твого партнера, або кривдника, винуватця, того, хто не розуміє, або того, хто «залицяється», нахвалює, ніби ворог чи суперник – відпустити, аби зупинитись. Побачити, що в цих тунелях є дві сторони. Ніби вони викопуються, ці тунелі, одночасно: і тим, хто «тримає за горло», і тим, хто до цього довів. Образно кажучи, ми ніби зчеплені – цими проявами, там, де ми забуваємо себе. Забуваємо, що «я творю цей світ». А перед цим лише дихаю, а ще спрямовую свою увагу. І ще знаю, навіщо я. Я відчуваю свою суть.
Якщо не відпустити того, що тримає, я не дійду до початку в собі. А воно так тримає, воно ж таке реальне. І всі ці вороги, і ці кривдники. Ніколи вони не зміняться, каже розум. Треба тут стояти насмерть. І війна в серці. І не можу нічого іншого знайти. І знову, раз за разом те саме поле. Бо спочатку серце мовить: від-пус-ти. Не те серце, що болить ранами, а те, що всередині, ще глибше. Там, де коливаються хвилі духу. У тиші…
Бо коли ти відпустиш, тоді ніби сама собою виникає думка: а чому відкритись, в який бік, кому? І відкритись таки. Відкритись тому, що справжнє, тому що з радістю, і ще більше, і ще більше… Бо радість не та, що повзає, а та, що літає. І літає у кожній клітині, у кожному кванті моєї свідомості. Те життя, що дивиться через мене, що відчуває, чує. Життя, що народжується – саме воно прокладає шлях. Воно ніби диво дивне розкриває – через кожного своє, велика втіха-зустріч. Яка не буває випадковою, ніколи. Ми завжди з тими, хто розкривають найкраще, саме для нас, для мене. Кажу «для нас», тому що прозріваю кожну мить, як же красиво, невипадково, дивовижно твориться цей світ – і саме так, як ти обираєш.
Але щоб побачити це головне – відпусти, піди в початок, туди, де лише починається твій погляд, твоя увага. Зупинись. І далі – відкрийся! Просто будь, і воно вже ллється, воно запрошує до дій, які такі природні – з радості, з краси, зі свободи.
