Скільки сердець говорять через мій біль, через мою радість. Скільки надій зібрано в моїй надії. Скільки втрат зібрано в моїх сльозах. І скільки ніжності сховано у моїх дотиках… Ті, хто говорять крізь мене, продовжують жити в пам’яті.
Де в цій різності я? Де в цьому розмаїтті моє дихання? Мій погляд? Мої дотики? Мої сльози?
Хто я? Досвід тих, хто звучить у мені? Чи той крок, що я роблю… у свободі, радості, натхненні, або у війні, болю? Хто є мій Бог? Хто вкінці мого шляху? Вкінці, що є початком? Хто мій Бог і де мій подих – туди мій погляд! Туди моя надія і моя свобода. Той крок, що у самій серцевині. Бо якщо мій Бог – Бог любові, то я і є тією любов’ю, і я можу впізнати себе за цією любов’ю. Що живить мій початок, кожен мій вибір. Знайти цю любов у зустрічі, погляді, виборі, у надії, дотику до життя.
Як пізнати, хто мій Бог? По тому, що народжується, що сіється біля мене, у моєму житті – діями, надіями, мріями… Часу замало, аби відсіяти, просіяти свої хвилини, аби впізнати себе в цих митях, дійти до справжнього, відділити себе від голосів, що звучать у моєму серці, від поглядів, які дивляться крізь мої очі. Від спалахів спогадів, що застрягли в клітинах пам’яті… Аби впізнати промінь Бога, що торкає очі серця… За радістю, за подихом свободи…
