Ми всі втомились…Що правда, то правда… Втомились попри те, що серце наповнене любов’ю, вдячністю, і ми зараз бачимо, відчуваємо це життя зовсім по-іншому.
Але ми дуже втомлені від цього страшного сну, який робить дуже боляче. І, попри все, цей стан утоми дуже важливий. Для того, щоб згадати, що таке звільнення. Дуже забажати його! Всім серцем і кожною клітиною…Про що це – звільнення? Просто призупиніться і згадайте, як це буває після довгого-довгого шляху, після якоїсь боротьби, виснаження, коли ви, нарешті, доходите до дому, до своєї мети. Мети, яка бажана до щему, бажана без усяких компромісів, бажана кожною клітиною…
Тут, у цей час, найбільше відчуття головного… Ми так втомлені і виснажені, що зайве відпадає саме по собі. Коли вже не хочеться критикувати, а хочеться сказати тихо, про себе: та заберіть уже цю війну, ну чого вони чекають… Але серце знає, що так не буде. І ми вже так близько наблизилися до тієї межі, де відпочинок, і постійне включення, коли ніжність, радість, лагідність і, одночасно, строгість, і мужність, коли знаєш, що «за себе» це означає «за всю Україну», а «за всю країну» це означає «за себе» – по честі, по совісті...
Наш стан мені нагадує про політ ластівки. Щоб злетіти, треба спочатку впасти. Аби відчути, як тебе тримає цей потік – повітря, потім духу. І звідси, з цієї легкості побачити, навіть відчути собою… а куди я лечу? І відчути це не просто розумом, як розкладеними по поличках, аргументованими думками, оцифрованими. Відчути це як крила, що їх відкриває серце. Серце, живіт, ноги – тіло, як крила, що розкриваються у свідомості, в очах.
І я дуже нам бажаю, щоб ми завжди могли знайти себе в малості. Стан безмежної радості, як у дитини. Яка відкриває своє бажання, відкриваючи світ, стикаючись з різними проявами безмежного світу. Без усіляких поправок на «це можливо», або «таке життя». Не зраджуючи свого най-най-найпрекраснішого. Але відкрито сприймаючи найогидніше… Бо ця різність потенціалів є полем нашої справжньої битви, генератором енергії нової людини… Подолати жорсткість цієї реальності непросто. Ніби у свідомості – так, а в дійсності дуже багато жертв. Бо вона здається дуже… реальною.
Різність потенціалів, між найнайнайпрекраснішим бажаним майбутнім, яке є природнім центром кожної людини. Кожної дитини, всередині кожної людини. А в центрі кожної дитини є знання, про її істинне «я», знання про свою справжню природу. Просто зараз, подивіться на свою…), ту що під нашаруваннями досвіду та часу…, за всіма жахливими випробуваннями і обірваними надіями… Знайдіть щиру посмішку своєї внутрішньої дитини, в промінні світанкового сонця.. Вона є початком... Це так природньо і так очевидно. А ще, знаєте, спробуймо сьогодні подивитися на Дитину-Україну. На Дитину нашу загальну. Яка є в центрі тієї Матері, якою вона стала. Я бачу її, вона з очима, що сягають океанічних глибин мудрості. Тієї Премудрості, що дана нам з початку часів. Ця Дитина має серце, що заповнює весь світ до обрію. І далі, і далі… Вона має відчуття краси. Як північне сяйво, що переливається у кожному її вдиху та видиху. Ця Дитина – наше спільне «я є». У кожного в цій історії своя частка забуття і своя частка пробудження. Тобто свій шлях. І знаєте, я відчуваю усе наше спільне поле духу, яке пам’ятає цей шлях… Цей спалах наднової з лишком перекриває всі HIMARS I ATACAMS разом узяті – бо відкриває інший вимір…
