Згадайте відчуття прекрасного… Переживання краси… Коли завмираєш і не можеш відірвати погляд, прозріваючи у її довершеності, у найменших нюансах. У такі хвилини ти бачиш, як починається «ланцюгова реакція». Помічаєш все більше і більше елементів, які створюють цю красу як гармонійний візерунок. Наче прозріваєш, коли бачиш елемент краси – не лише зовнішньої, як розмальований фасад, а справжньої… Вона ніби переносить у інший вимір, і це відчуття всередині тебе – наче живий еліксир. До нього хочеться повертатись знову і знову, причащатись, торкатись цього спогаду, як амріти небесної, цілющої. І я впевнена, знаю, вірю, що Бог нас так задумав, з цього почуття. З цього відчуття краси, бо Він і є краса. Це суть Його…
Чи може художник намалювати щось потворне? Справжній, я думаю. може. Але так, що ти через цю потворність побачиш красу. І це водночас і жах, і прозріння, і вихід. Бо Бог нас не полишає ніколи, краса це Його «ау», це Його присутність. Він нагадує про Себе. Тим, що пробуджує в нас цей стан. Цей спогад. Спогад як орієнтир. Як натяк на шлях, істину, життя, цілісність. Краса проявляє цілісність. Вона ніби довершує проявляюче серце.
І я думаю, що це переживання краси, відкриття її – воно ніби відкриває наш подих. Відкриває очі, відкриває усі почуття, відкриває людину – того, хто має сприйняти красу.
Є багато речей у житті кожного з нас, де, здається, не пройшлася рука Бога, які здаються покинутими, потворними, на які не хочеться дивитись, згадувати. Вони так і залишаються у нашій свідомості, доки ми ставимо на них цей штамп потворності.
Але митець має свій задум. Справжній митець пише перед очима Бога. Віддаючи Йому місце у своїй свідомості, у своїх руках, своїх почуттях. Тому що ми є проявом Його прекрасного задуму, і головне – це відчуття і переживання краси. Аби не заблукати у словах і визначеннях, «дотягти» до переживання краси все, на що спираються наші очі, думки, почуття. Це як прислухатись до того, що бачить Бог. Як Він бачить. До того. що відкривається саме зараз, у цій красі Його задуму. А відкривається здатність любити, усвідомлювати себе, бути сповненим гідності, честі, рішучості, сміливості…
Для всього є своє випробування. Адже неможливо відчути справжній смак води, не переживши справжню спрагу. Людина така істота, що має пережити щось протилежне, аби стати здатною відчути по-справжньому смак життя, смак любові, смак краси… Смак, який буде її суттю.
Це досвід, який торкає струни душі. Як і ніжність, тепло, співчуття, терпіння, довготерпіння. І ще багато чого, що складає красу людини. Цей шлях живий, і я думаю про те, як багато в нас накопичилось мертвого. Що прекрасним для Бога було знайти саме такий спосіб нашого визволення. І річ не в тому, скільки ворогів ми знищили. Річ у тому, наскільки вільні ми стали.
Боже, як же я вдячна нашим воїнам! Вдячна – слово, яке не може передати всі мої почуття до наших славних захисників, які звільняють наші кордони, даючи можливість тим, хто за їхніми спинами, дійти до власного звільнення. А в нас така ж робота. У кожного з нас, по суті, така ж робота. Це про те, що ми можемо дійти до ще більшого проживання, фактично до зустрічі з найглибиннішими своїми мертвими пластами. Аби побачити красу Бога навіть там! Бо Ісус після свого воскресіння спустився у найглибші шари пекла. Аби звільнити мертвих. А у нас у кожного є своє пекло, глибоко заховане. І є своя робота для свого звільнення, для переживання краси, усвідомлення, прозріння, величності, неймовірності Божого задуму щодо спасіння, визволення дітей своїх – в Любові.
Я відчуваю, що наш наступний рік це початок нового шляху, де ми збираємо красу свого життя, наче відмиваємо золотий пісок. Так усвідомлено… таким чистим, трепетним, прозорим відчуттям важливості кожної миті, кожного пазлу, що вмитий сльозами любові і надії…
Я знаю, ми точно впораємося, ми зможемо. Бо так нас Бог задумав. Ми маємо напевно стати святими. І станемо. Бо якщо краса не буде продовжуватись крізь нас, у всіх наших діяннях, то навіщо цей жах випробувань? Він для народження краси… крізь серце кожного…
