Зараз як ніколи відчуваються, проявляються наші емоційні «гірки»: підйоми, спади, відчай, надії… Коли все здається сірим, нічого не радує… А іншої миті ти бачиш: о Боже, ні! Все прекрасно, все саме так, як потрібно. Для чого? Для народження того, чого ще немає, але воно вже пульсує у наших серцях, наших клітинах, вже проявляється через прориви цієї «тканини життя». Спочатку тим, що звертає нашу увагу на те, що хвилює, є обмеженням, болем внутрішнім або вже таким звичним станом, що його просто не помічаєш. А воно важливо! І після цього з’являється усвідомлення того, що це є в моєму житті, і це «є» мене дуже не радує, до сліз… І отут, на цій межі, важливо пам’ятати про те, навіщо все це.
Це «навіщо» – ніби піднімає над буденністю, розширяє на всі боки і змінює… очі. Розкриває нашу здатність бачити крізь сірість, крізь усі жахи, які ми зараз переживаємо, бачити… народження краси. І в цілому, і в кожній людині окремо. Бо коли один зможе так бачити життя, то поступово й ми всі зможемо, бо джерельна вода пробивається крізь нас…. Ми народжуємось з таким баченням, внутрішнім відчуттям того що «я є». З таким баченням, де біль як дар. Біль стає можливістю відкриття себе – вільним. Я відчуваю біль – отже, я живий. У цьому місці я відчуваю біль, тож я зможу тут почати дихати, звернути увагу, почати відчувати життя в цьому місці. І стільки таких місць всередині нас…
Дещо ми вже й так помітили: те, що ми згуртувались, стали більш відповідальними за те, що творимо. Не всі, звісно, але в загальному полі це відчуття передової присутнє. А де ще, як не на передовій, відчуття життя пронизливіше, ніж будь-де? Саме там. Здається, передова це жах, біль, смерть. Воно й справді так. Але мене більше захоплює зовсім не це. Щоразу навертаються сльози, коли думаю про надзвичайну мужність тих, хто просто взяв на себе відповідальність за свою країну, за життя кожної людини, за свій народ і… за мене також…
Мені болем відізвались слова одного військового. Він сказав: «Я інколи не знаю, за що воюю, навіщо віддаю своє життя». А потім додав: «Коли я бачу, що діється в тилу, я не розумію, навіщо…» І так мені боляче стало від цих слів, до сліз.
Отже, бути на передовій, взяти на себе таку відповідальність… Я особисто себе часто запитую: «а якби я була на передовій»? Або «що відчувають воїни на передовій?», або «якби це була передова, то який вибір я б зробила?». Запитую в себе, і, знаєте, це дуже тверезить. Я впевнена, що наша країна народжена жити на цій межі. Бути межею, де відповідальність і біль, і крила життя, і все одночасно. Де ми є вільні, щоразу крок за кроком знімаючи маски зі своїх ворогів і звільняючи землю для вільного життя. Але головний ворог завжди всередині нас, і по-іншому не було й не буде. Жодних винятків, жодних! Тобто чим прозоріша наша джерельна вода, тим чистіші стають наші очі. Стають здатними бачити красу. А поки вони бачать лише жахи і смуток – є в нас купа роботи. Є купа роботи для особливого люду, що народився на межі…
