Кажуть, нова звичка напрацьовується за 21 день. У чому суть цього процесу, його серцевина?
Думаю так: по факту – тривалий час увага спрямовується туди, де до цього її не було. Вона просто проскакувала повз якогось місця, ніби його взагалі не існує… Свідомість не вкорінена в цьому життєвому просторі. З різних причин: закріплено генетично, середовищем або прикладом. Або не розвинено, або – АНЕСТЕЗІЯ… В будь-якому разі, подих життя в цих місцях відсутній. Неважливо з яких причин – ментальних або психічних – все це про картину світу в свідомості. Бракує якогось пазлу – можемо його напрацювати.
21 день, або 40 днів, або 100 днів – головне питання в тому, що я спрямовую свою увагу і ніби оживляю місце, на яке вона спрямована. Ця ділянка, мабуть, ніколи не буде такою живою, як те природнє, що зростало разом зі мною. Але «напрацювати» її своєю увагою, зробити це місце усвідомленим – ми можемо.
Мені це дуже нагадує протези… Коли ти бачиш, що щось у тобі не працює, і від того твоє життя перекособочене, або ж воно взагалі не може рухатися вільно, бо раз у раз десь у тобі «перетискає» повітря, і його не вистачає для дихання, для легкої ходи…
Ми напрацьовуємо цю звичку, якщо, звісно, є бажання. А сьогодні наше бажання – одне велике на всіх, і через кожного з нас воно звучить особливим чином.
Навчитись жити на протезах… Я бачила хлопців, які роблять це майстерно. Вони дуже «живі», вони такі щирі і дуже людяні, бо відчувають це життя на якомусь такому дивовижному рівні мудрості, яка пережила найбільший біль… Навіть, я б сказала, пройшла крізь смерть. Коли цінуєш кожну мить, кожен прояв цього життя.
І от я дивилась на цих хлопців і розуміла, що насправді є й інші, які відрізняються від них. Є ті, хто опускає руки, здається, не прикладаючи жодних зусиль, аби життя запульсувало в цих штучних ногах, руках. Це має бути воля. Воля щось змінити. Воля бути щасливим попри все. Воля жити до останньої хвилини, жити відкритим, наповненим серцем.
Нам багато чого в собі треба напрацювати так, щоб воно стало живим. Війна це про зміну якості. Зміну усвідомлення, зміну способу життя. І це, звичайно, наші «протези». Не буде іншої історії – буде така, як є зараз. І вона підводить нас до якогось дуже болючого вибору, рішення. Бо це наша передова. Вона стосується дуже близьких, важливих у нашій свідомості речей.
Неважливо, де ти – тут, в Україні, на фізичній передовій, чи в тилу, чи ти поїхав. На сході ти, чи на заході, на півдні чи на півночі – неважливо. Кожен там, де він має бути. А от вийти на передову, поєднати свою свободу внутрішню зі свободою країни, напрацьовувати ті звички, аби зсередини змінюватися, набувати вже нової якості – це наш виклик, який ми точно можемо прийняти і пройти. Нам Бог дає для цього сили. Фізична сила це ще не все. Є ще «фронти», які проходять крізь наші внутрішні тили. І вони найбільш болючі, бо потребують внутрішньої волі до змін. Але у кожного є для цього свій «золотий ключ». Свій наріжний камінь, який ми можемо закласти в цю нову історію – історію вільної землі. І вона починається з нової якості Я – є Воля. В усіх сенсах цього слова!
