«Тримай свій розум в аду», сказав Господь Сілуану Афонському, коли той молив Його про повернення втраченої благодаті.
Тримай свій розум в аду…
Для мене зустріч з Геннадієм Друзенком завжди, наче зустріч з адом, і саме це для мене є цінним. Бо зараз не час поринати в забуття, а час дивитися в очі тому, що діється. До самісінького серця…
Але є пастки, у які ми раз у раз потрапляємо, маючи справжню роботу від Господа: йти до Його подоби, розчищаючи цей шлях з-під завалів боргів, потреби виживання, погодження на менше, на зло. Ми полишаємо цей основний шлях, часто навіть не ставши на нього. Як зрозуміти, що ми цей шлях покинули? Дуже просто. Ми починаємо нарікати, що хтось щось не зробив, не дав, хтось не такий…
А ще дивна річ – ми часто педалюємо для інших якусь тему, думаючи, що це для них дуже важливо: «Що ж ви ж не чуєте, люди!» Але насправді те, про що ми говоримо, важливе саме для нас.
У кожного є така тема, до якої він намагається закликати інших. От у мене, наприклад, це тема Межі. Все життя я стою на цій Межі, роздивляючись, що є справжнє, а що несправжнє… З кожним роком все ясніше я бачу Межу. Більш філігранною стає здатність відчувати її, впізнавати. Але чим тонше це відчуття, тим більше горе від того, що «чому ж ви не бачите, люди!» Не бачите, що так багато зусиль, а вони мертві! Бо в них немає радості…
А вихід де? Стати тим, про що ти голосно говориш, до чого закликаєш. Стати на цю Межу. І відчути цю боротьбу, виснажливу працю, яку ти педалюєш, в центрі власного життя. І водночас побачити в собі ворога, зрадника, який покинув живе відчуття, живе слідування за Богом. Який забув, що ближній також показує тобі, в якому місці перестало жити живе. Недолюбити того ближнього означає не дійти до визнання своєї прямої причетності до ворожого стану, до зради…
Кожен сам може подивитися, кого він звинувачує за те, що саме не так у цьому світі і з ким не так. От, наприклад, шановний пан Олексій Арестович дуже зверхньо говорить про український народ, який для нього «примітивний». І так він це каже, що просто жах бере за серце. Чи ви не знаєте, пане Арестовичу, що з примітивності починається все життя? І якщо вам народ не такий, «примітивний», то саме у вас там і похибка, ви це знаєте краще, ніж будь хто, але не хочете бачити. А саме в примітивності початок. І те, що ми ще й зараз можемо так відчувати, бути в цій простоті, в примітивності, свідчить, що у нас велика шанси, бо ми не забули, не викинули її. Вона є початок життя. З неї починається творчий потенціал, відчуття живого.
Тому ми так і вчимося швидко, і творчо мислимо, бо креативність вмикається в момент і в місці крайньої небезпеки. У нас є доступ до цього місця. А у пана Арестовича є пиха і зневага. Що дуже небезпечно. Але дивовижно у Бога те, що всі Його шляхи непередбачувані і неможливо їх прорахувати…
Визнати, що це я примітивний, і не хочу цього бачити, що я втікаю від своєї примітивності як від жахливого сну – такі місця є у кожного з нас, бо кожен оточений своїм проявом життя. Але про що це насправді? Про початок мене, про особливий смак, цілісність ще без роздумів і аналізу… Наші внутрішні вороги «зашиті» у наших речах, у наших уподобаннях, наших критиках – те, від чого шарахаєшся, дивитись не хочеш, або в чому весь час намагаєшся переконати інших.
Каже Геннадій Друзенко: «Друзі, розумієте, тут руки і ноги літають… Пігулками не обійдешся...» І мені пригадуються слова Ісуса з Євангелія: якщо права рука тебе спокушає, відітни і відкинь її. Краще втратити один із членів, але все тіло спасеться. І так само з оком: вирви і відкинь від себе, якщо спокушає. От я дивлюся і думаю: Боже, Ти вже прийшов до нас. І через цього ворога літають руки-ноги найкращих людей нашої землі.
А очі наші? Що вони бачать? Чи бачать вони благодать Господню? Тож і їх треба відкинути. Ти прийшов до нас, щоб ми згадали про справжнє. Ворог так близько, що вже робить нашу роботу за нас. Так і кажемо: ми 30 років намагалися об’єднатися, а путін зробив це за пів року. Чи назавжди?
Нам би чесності з собою. І зупинитись. Без зупинки не обійдешся. Бо де ж зустрітися з ворогом своїм, зі своєю зрадою, зі своїм страхом, зі своєю згодою на менше? Де ж зустрітися і зробити відспівування старого себе й дочекатися, щоб народилося живе? Чи здатен просто бути у тому таланті, який є? Дивно, як такий нехитрий хід змінює відразу і очі, й дії. А не народивши живого – що ми можемо зробити і сказати цінного? Лише примножувати борги, що ми й робимо. Але Господь стукає до нас, Він усе ближче. І має надію щодо нас велику. І я вірю, тут уже ми не зрадимо. І це на часі.
