У кожного з нас у житті є те, що йому не подобається. У тій ситуації, де зараз він перебуває, ближче або далі. Від чого якось стискається серце, дивитись не хочеться, але мусиш, аж хочеться просто вилаятися… Бо ж болить!…
І очі дивляться на те, наче приліплені, приклеяні. Відірвати себе від цих очей не спадає на гадку, бо здається: а як же по-іншому? Це ж є! Ось воно! І тримаємо, тримаємо свої очі на тому, що не подобається, від чого хочемо позбавитися, тримаємо цю викривлену розумом реальність, віддаємо нашу силу…
І отут виклик для свідомості – а чи можливе більше? Яким може бути саме моє життя? І в якій країні? І в якому світі? І відчути, усвідомити, як очі відліпляються, продираються через невдоволення і крики «що за дурість! не час мріяти!». Прорости корінням до самого початку, і перезібрати свій світ від самої основи життя свідомо, обираючи за покликом серця…і щирого бажання те, на що б хотіли дивитись очі і радіти…
Це не про мрії. Це ж про бачення. А в якому житті ти хочеш жити? А що хотіла б відчувати? Яких взаємин бажаєш? І як це можливо? Кожен такий пассаж ніби збільшує обсяг дихання і пересуває очі в інший вимір. Проростає корінням і живим паростком… Можна, звісно, сказати, що це літання в рожевих хмарах, або відірваність від реальності. Звичайно, відірваність. Бо щоб щось змінити, треба відірватись і побачити напрямок: куди я?
І ця відстань між тим, що я хочу, і тим, що зараз бачать мої очі – це моя точка зараз. Тут і зараз. Вона є моєю пасткою, в якій я перебуваю давним-давно. Звісно, бо це ж не покидає нас дуже довго: ця війна…
«М’ясорубка», кажуть. Перемелює, звичайно… Кожну клітинку тіла, кістки, м’язи. Все це переплавляється у нашій свідомості, спочатку. Бо все починається біля наших стоп – всі відхилення і викривлення. А прийняти – це перепрожити, переплавити себе… Відділити зерна від полови, побачити, де в МЕНІ проявляється «руський мір». І зрозуміти, що завдяки «руському міру» ми побачили й себе самих, і почали усвідомлювати свій справжній шлях. Гідний шлях. Шлях Воїна, Героя, де б ти не був… І чим більше в нашому житті розірвалося снарядів навколо, чим ближче – тим більш простішими і ясними ми ставали, у своїй людяності. Жахливо навіть думати про це… Якою ж ціною нам довелось до себе справжніх дійти… Простити не заради того, щоб забути про жертви, про біль. Простити, аби звільнити своє серце і наповнитись любов’ю, що окроплена смертю. Або навпаки, смертю, що окроплена любов’ю.
Це так дивно і дивовижно: любов, мудрість життя. Саме мудрість життя добута, бо у кожної миті є своя ціна – смерті і життя, клітки і свободи, бездиханності і вільного дихання. Цей шлях саме для нас. Мати відповідь у собі в кожному своєму виборі. Бо це такий наш код – бути на межі. На передовій. І тут у нас у кожного свій фронт.
Ніби сам на сам, а одночасно й з усім світом. Бо якщо один так може і так бачить, то вже луна пішла…
