Як дивовижними шляхами Господь загартовує... Проводячи нас через чистилище випробування…
І здається, ну що в тому, що діється навколо може бути цінного, корисного? Але ж є. І є в кожній людині. І навіть якщо дивитись загалом… Я спостерігаю, як поступово у багатьох людей виникає втома, від зайвого, що зазвичай утримувало в пастці. Навіть безсенсовість, безглуздість… від постійного передивляння новин, утримання себе в стані хвилювання, страху… Який сенс дивитись без кінця новини, коли я не впливаю на це беспосередньо? А біля мене є дуже близьке, конкретне життя, в якому я можу щось зробити. І в ньому вистачає роботи для «визволення». Може, так це словами і не зветься, але я точно бачу, як відліплюються очі людей від власних обмежень і ніби погляд всередині шукає вищий сенс. Сенс, який стосується саме мене в цій історії, моїх власних боргів любові і свободи… Ніби самі дійшли до цього.
Наприклад, терпіння, визріло, як особлива якість, після шляху випробувань.. ми не напрацьовували її спеціально, проте поступово воно стало природнім, проявилося наче саме собою. Або, наприклад, турбота: про ближніх, про людей узагалі. Ніби серце стало м’якіше. І ми наче менше чіпляємося за якісь розбіжності, протиріччя, і ніби, навіть немає сил на це, бо є головніше. Є те, що ми можемо зробити разом. А якщо щось не сходиться, то Господь прибирає. Нехай так. Це довіра, надзвичайна, і до влади в тому числі, до кращих її шарів. І надія – як місток між тим, що є, і тим, що ми не знаємо. І надія на краще, на диво…
Ми орієнтовані стаємо на серце, адже навчаємося жити разом, очікувати дива і робити найголовніше. Ми відчуваємо біль, як єдиний організм, я це бачила. Коли від сліз здригались і жінки, і чоловіки, і діти. І радість до сліз, наче перебуваєш поруч з нашими воїнами, які зустрічаються з дітьми, матерями…Ніби бачиш їхніми очима, і відчуваєш їхнім серцем…
Ми починаємо відчувати, як єдиний організм, чутливий і обережний до, так би сказати, міри… Але це така міра, яка відчувається серцем, як достатність. Тут у Києві я бачила, як, безмежно радіючи за Херсон, всередині ми ніби тримали таку обережність, аби все було добре. Поки ви радієте там наповну – ми тут потримаємо цей захист… Ой, навіть говорю зараз, і сльози… І це не лише в мене. Я запитую у своїх близьких, друзів, чи відчувають вони щось подібне? Так. Ми дуже прочистили свій зір, він прочистився. Дивно казати, що ми прочистили, але це з нами робиться і ми за це відповідальні. І тут уся наша відповідь – чесна, по совісті, так, як ти робиш її на межі життя і смерті. Вона як сяючий промінь. Це теж так само – уроки війни. Дари Бога. Бо нас не погребло в цій війні, а до останнього ми будемо збирати дари Бога, прокладати шлях своєї надії. На життя. В пам'ять про тих, хто до нас цей шлях проходив, і в нашому житті нашим благословенним воїнам, що поклали своє життя і мирні мрії; що ці борги забрали, відкриваючи нам очі – до живого, мудрого… Дивосвіту, для якого ми народжуємося… Так воно і буде. Іншого шляху немає. Відчуваю всім серцем!...
